«Невже осінь? А ти думала, як припинилося твоє життя, то й час став».
Свідки звинувачення. Технічка тьотя Ніна Козлюк свідчить, що бачила підсудну Симчич, як та входила до кімнати дієтсестри, але чому я свідок звинувачення, я просто свідок, я не хочу винуватити пані Зірку, вона гарна людина, і що поганого, що за пігулкою пішла, ми всі ходили. Лікар «швидкої» свідчив, що Симчич давала йому хабара, аби не госпіталізував психічно хвору Голуб. Це потвердив міліціянт.
Лідія Олійник, виразно несучи перед себе живіт, свідчила, що теж допомагала по-людськи психічно хворій Голуб, а та квартиру відписала чомусь Симчич, а коли вона, Лідія, запропонувала свою допомогу у догляді за психічно хворою подругою, то Симчич збила її машиною. Зала загомоніла. У мене є докази — довідка з травмпункту.
Як бензин дешевшає, то дорожчає олія. Немає в житті повної гармонії. Але ж і повного нещастя теж. Зірка подивилася на батька. Доста. З мене і з нього на сьогодні вистачить безплатного цирку. Ласий до чужого нещастя мавпинарій тра’ розганяти. Вчитися у сильніших. Лідку ніхто б не засадовив у клітку. А дзуськи вам! Ван, ту, фрі, ен, де, труа. Підсудна Симчич зблідла, підкотила очі і поточилася на лаву, подбавши, аби виглядати естетично. Слухання припинене, справа перенесена. А ви кажете — купатись. Вода ж холодна.
На аукціоні Сотбі збираються виставити на продаж паризьку резиденцію Віндзорів. Нинішній власник колишньої маєтності членів королівської родини Мухамед аль Фаєд хоче штовхонути будиночок з усім начинням. Сорок тисяч предметів поділені на три тисячі лотів. Окраса — витвори мистецтва високого й мистецтва вжиткового — про мопсів.
Мопси — статуї, мопси — картини, гобелени, килими і килимки, скатертини, порцеляна, срібні ножі. І навіть французька золота сірникова коробка — подарунок Герцогу від дружини до двадцятирічного ювілею одруження. З особистим факсиміле Герцогині: «3 червня 1957 року. Від Валіс, Трупера, Дізраеля і Дейві Крокета». Чому не перелічені були решта п’ятеро мопсів — невідомо. Може, не так повелися на прогулянці чи не того обгавкали.
З молотка також підуть нашийники й повідки — з чорної та зеленої шкіри, металеві, інкрустовані коштовним камінням, позолочені. На кожному — імена собак і Віндзорів. Не останні мистці-маляри увічнили королівських мопсів на полотні. Серед них (мистців, а не мопсів) — Зінаїда Серебрякова. А що вже казати про мейсенське прес-пап’є та ароматизовані самсонівські пляшечки у формі мопса, дрезденські мініатюри, кілька сотень маленьких подушок з вишиваними самовдоволеними собачими писками — викапані члени парламенту…
Шериф відсунув мордою газету і вмостив важезну довбешку старій на коліна — чухай за вухом. Маріванна зняла окуляри з товстими скельцями.
— Нумо, Шеро, надішлемо на Сотбі твій нашийник.
Назвемо лот просто — звичайний нашийник звичайного пса з Оболоні, якого до безтями любить хазяйка.
Шериф образився, засопів, копнув кирзовим носом.
— Вибач. Напишемо так: буденний нашийник найкращого на всьому білому світі собаки. Хоча й надто нахабного та самовпевненого. Який не хоче жерти супу, а править з баби смакіток. Наприклад, м’яса-кісточку.
— Ваф-ф-ф! — як грім за обрієм, погодився псисько.
З кутів рота побігла на коліна Маріванни цівка слини — дуже прагнув Шериф м’яса-кісточки. Ладен був продати найкращий нашийник. Укупі з честю, совістю й батьківщиною.
Маріванна викрутила візок з балкона, накинула на собайла шлейку і поїхала за ним на кухню, до холодильника.
Подав голос телефон у кімнаті.
Шериф, натхненно підвівши писка до зеніту, наминав м’ясо-кісточку і скидався на Богодара Которовича чи Олега Крису, всесвітньо відомих скрипалів. Маріванна не порушила гастрономічного інтиму приятеля і покрутила возика руками до кімнати.
— Альо. Так, це я. Не впізнаю, бо ніколи вас не чула.
У мене абсолютна пам’ять, і на голоси також. Гаразд.
Чекаю. Я прогуляю собаку і маю бути за півгодини вдома.
Відтоді, як артрит геть прип’яв її до візка Маріванна опанувала новий вид діяльності — запрягала Шерифа, сама викручувалася з квартири до ліфту і з’їжджала кількома сходинками на вулицю. Так і гуляли, попереду вимахував вухами в екстазі від прогулянки чорний собацюра, за ним їхала візком, як королева, Маріванна. Стара гукнула пса, запрягла його, прочинила двері. Шериф з радощів бив хвостом, товстелезним, як московська ковбаса, пхав довбешку під руки, повискував. Маріванна виїхала надвір. Що ж його робити? Чорні думи не полишали стару од того самого моменту, як Зірку запроторили до криміналу. Хай тому пір’я в роті повиростає, хто сказав, що Зірка, мила шляхетна Зірка, розрада і допомога, — зловмисниця!
Раптом з прочиненої кватирки першого поверху стара почула радіо. Бадьорий диктор сказав: «Королева Великої Британії Єлизавета Друга…». Маріванна заклякла. Ось воно!