— А болт з лівою нарізкою вам у горлянку, — пробурмотів, приходячи до тями.
Змочив під краном синця, визирнув у вікно, що виходило на двір, смикнув за мотузок, з-за вікна з’явився целофановий кульок, а в ньому касета.
До тями Зірка прийшла у лікарняній палаті. Де я? Що трапилося?
— Ви заарештовані, — сказало над вухом.
Зірка важко повернула голову, побачила медсестру, яка міняла крапельницю, за нею бовванів дядько у формі.
— Повторіть, — прошелестіла Зірка. — Є санкція прокурора на ваш арешт і обшук у помешканні.
— За віщо?
— Прокурор знає.
— Чому я тут?
— У момент затримання ви чинили спротив, завдали тілесних ушкоджень середньої важкості кільком працівникам міліції, зневажали їхню людську гідність, вживали нецензурні слова, завдали матеріальної шкоди…
— Не покусала?
— Бачу, їй вже краще. День нехай полежить у вас і — в камеру.
— У неї струс мозку, їй показаний постільний режим.
— Там і полежить.
Наснився Максиміліан. Ніби кіт, а мовби й не кіт. Постеріг таргана, що повз над Зірчиною шконкою, і каже: «Не наш». А тоді лапою його — ляп. Аж зачепив кігтями Зірку. Це рука затерпла на державному матраці. Сон спурхнув. Відчуття реальності не наставало. Не приходив страх, не адреналінилася кров, спонукаючи організм до самозахисту, не шикувалися думки в контратаку. Порожньо в голові, порожньо в серці. Як під наркозом. Тьохнуло щось у душі лише за Максом, чи зрозумів Олег? Камера, переповнена удвічі, стогнала, розмовляла уві сні, наминала боки об жорсткі лежаки. Хтось стиха рюмсав у кутку. Задуха і бруд — ось що діставало. Яке то щастя — душ. І свіжа білизна. Отак живеш-живеш і не знаєш. А як взнаєш, то запізно.
Спить дім скорботи. За дверима без ручок перетравлюють свій галаперидол буйні, ремигають нав’язливими ідеями тихі, заклопотано бігає палатою туди-сюди навіжений пуголовок, якого звичайна доза вже не бере, а подвійної на нього лікарям шкода — бо безвредний. Пірнула у незвідь Травіата Голуб, у неї що день, то меншає людського. Агов, Травко? Якими безоднями ширяєш? Кого там стрічаєш — мамулю? Своїх котиків? Чи таке, чому й назви у людській мові катма?
Не спить Лідія Ільківна Олійник. Змучив токсикоз.
Приляже на тапчан у кухні, а вже — до відра. Не набігаєшся.
Лікарка Серафима Віленівна рекомендувала зранку не вставати притьмом, трохи полежати на спині, тоді неквапом погризти чорного сухарика, солону суху скоринку, що її з вечора покласти під подушку. Дитя теж посмакує і заспокоїться. Забула. Не дбаю про здоров’я. Не штовхайся, наш з Тетяною Іванівною синочку.
Тетяна Кулик кілька днів засинала без снодійного. Єство вже саме відімкнуло самовбивче перенапруження. Воліло їсти, спати, гуляти, розгадувати, чи залишиться ХуанАльберто з Марією-Ісабель. А сьогодні єство застрайкувало.
Покликала медсестру Олесю. Тепла хвиля ліків, зринувши в місці заштрику, поштовхами оповила тіло, солодко запаморочила голову. Останній спомин — рожеві, голубі, зелені бульки у повній тиші виграють перед заплющеними очима.
Зірка зненацька розплющила очі. Її за рукав тихенько тріпала сусідка, зовсім дівча, з трьома ходками. Зірка сіпнулася.