Зірка вертіла у пальцях склянку. Джефрі помітно нервував.
«Важко бути справжнім мужчиною і водночас самим собою. Симпатичний хлоп. Чого ти мучишся? Хочеш, аби я сама допомогла сказати мені якусь гидоту? Гаразд, синку, полегши душу. Що ти там таке страшне маєш на бідну Зірку?»
— Ти, Джефрі, передовсім, не хвилюйся. Подивись на мене, хіба я можу свідомо заподіяти тобі прикрість? Ні. Мені велося добре з тобою. І маю найгарніший спомин на старість, — Зірка говорила м’яко, спокійно, як на сеансі психоаналізу. — То що там сталося?
Джефрі нарешті підвів на Зірку очі.
— Ти під підозрою. Тебе підозрюють…
«Ну ж бо, не бійся, хлопче, я не проситиму допомоги».
— Підозрюють?
— Дарма ти розмовляєш зі мною, як психоаналітик.
«Непогано, мій тихий американцю, непогано».
— Ти вскочила у кепську історію. Я хочу допомогти.
— А можеш?
— Of course.
— Тоді просто повір, що я ні в чому не винна.
— Вірю.
— Thank you very much, Джефрі. Ти гарний хлопець.
Наївся?
Джефрі і незчувся, як поглинув нічогенький обід — борщ з пампушками, печеню з грибами у горнятку, вареники з сиром і сметаною.
— Я коли нервуюся, від холодильника не відхожу. Ця хвороба навіть якось називається.
— То чим я тебе підставила?
— Я пішов до шефа поцікавитися твоїм запрошенням у Білий Дім. А він на мене нагримав, що я компрометую амбасаду своїм зв’язком з цим… як його…
— З кримінальним елементом, — підказала Зірка.
— Елементом чого?