— Розумію.
— А ви колись були закохані?
— Ні,— відказав я.
Ми сіли на лаву, і я подивився на міс Барклі.
— Які у вас гарні коси,— сказав я.
— Вам подобаються?
— Дуже.
— Коли він загинув, я хотіла обстригти їх.
— Ой, ні.
— Мені хотілося зробити щось задля нього. Розумієте, для мене те, інше, нічого не важило, і він міг би взяти все. Міг би взяти все, що хотів, якби я тільки знала. Я вийшла б за нього заміж чи як завгодно. Тепер-то я вже знаю. А тоді він збирався на війну, а я не знала.
Я слухав мовчки.
— Я тоді нічого не знала. Думала, так буде гірше для нього. Думала, що, може, йому несила буде це знести... Ну, і от — його вбито, і всьому кінець.
— Як знати.
— Ні, ні,— сказала вона. — Всьому кінець.
Ми подивились на Рінальді, що розмовляв з другою сестрою.
— Як її звуть?
— Фергюсон. Елен Фергюсон. Ваш товариш — лікар, правда?
— Так. Дуже добрий лікар.
— Це чудово, Так близько від фронту рідко трапляються добрі лікарі. Адже звідси близько до фронту, так?
— Авжеж.
— Якийсь безглуздий фронт,— сказала вона. — Але тут гарно. Скоро має бути наступ?
— Так.