— Як дивно — бути в італійській армії.
— Ну, це ж не справжня армія. Усього-на-всього санітарний загін.
— Однаково дуже дивно. Чому ви тут?
— Не знаю,— сказав я.— Не завжди все можна пояснити.
— Он як? А мене навчали, що пояснити можна все.
— Вас чудово навчали.
— Ми що — повинні й далі отак розмовляти?
— Ні, чому ж, — сказав я.
— I то добре. Правда?
— Що це у вас за тростинка? — запитав я.
Міс Барклі була височенька на зріст. Одягнена в біле,— я гадав, що то форма сестри-жалібниці,— русява, із смаглявою шкірою і сірими очима. Мені вона видалась напрочуд гарною. В руках у неї була тоненька індійська тростинка, оправлена в шкіру й схожа на іграшковий батіжок.
— Вона належала одному моєму знайомому, що загинув минулого року.
— О, пробачте.
— Він був славний хлопчина. Хотів одружитися зі мною і загинув на Соммі.
— Там було пекло.
— Ви там були?
— Ні.
— Мені розповідали про той бій,— сказала вона.— Тут, на півдні, війна зовсім не така. А потім мені прислали цю тростинку. Його мати прислала. Їм повернули її з іншими його речами.
— Ви довго були заручені?
— Вісім років. Ми росли разом.
— А чому ж не одружилися?
— Не знаю,— сказала вона.— Дурна була. Хоч би це могла йому дати. Але думала, що так для нього буде гірше.