— Тоді в нас буде робота. А тепер зовсім нема.
— А ви давно у госпіталі?
— Від кінця п'ятнадцятого року. Одразу ж як він пішов на фронт. Пригадую, все думала собі, дурна: а може, він попаде до того госпіталю, де буду я. Скажімо, з раною від шаблі й перебинтованою головою. Чи з простреленим плечем, Щось таке романтичне.
— Романтичний фронт тут, де ми.
— Так, — мовила вона. — Люди не уявляють собі, що діється у Франції. Бо коли б уявляли, таке не могло б тривати. Його не шаблею поранило. Розірвало на шматки.
Я нічого не сказав.
— Як ви гадаєте: таке завжди триватиме?
— Ні.
— А що ж його спинить?
— Десь зломиться.
— Ми зломимось. У Франції зломимось. Не можна чинити такого, як було на Соммі, й не зломитися.
— А тут вони не зломляться,— сказав я.
— Гадаєте, ні?
— Ні. Минулого літа їм добре велося.
— Можуть зломитися,— сказала вона.— Всі можуть зломитися.
— I німці теж.
— Ні,— сказала вона.— Думаю, що ні.
Ми підійшли до Рінальді й міс Фергюсон.
— Вам подобається Італія? — запитав Рінальді міс Фергюсон по-англійському.
— Тут незле.
— Не зрозумів,— похитав головою Рінальді.
— Abbastanza bene,— переклав я.