— У вас, Віолетто, форми, як у Мерілін Монро! – видав експерт з полювання на «жучків» і, як виявляється, на красивих жінок. Причому, одразу видно – вищої категорії!
— Невже? Ви мені лестите – загадково заблищала очима дочка викладачки економіки.
— Мерілін Монро відпочиває! Ви тільки уявіть, скільки б їй було тепер років! Усі принади повсихали би вже, — кажу і не можу втриматись: зазираю, начебто хочу пересвідчитись у своїх словах, сусідці у виріз. Диво дивне: родимка, яку я помітив сьогодні вранці, відсутня.
Вона весело кокетувала з «аналітиком з організаційних питань», теревенила про щось з Ріхардом, а сама – намагалася догодити мені: то кращий шматочок підкладе, то прибере щось зі столу. І стегном притиснеться, а то й персами.
Мені зазвичай вдається відчувати час, а тут глянув у вікно – вже вечір вечоріє, довго, мабуть, ми сиділи…
Експертний майор, якщо чесно, просік ситуацію навіть раніше за мене (кажу ж – відчувався досвідчений джиґун) і не те щоби прив’яв, але попустився, і жартував легко, невимушено і, треба віддати йому належне, дотепно.
Я колись збирався атакувати Віолетту, але так і не зробив цього. Невже тепер вона вирішила… Віддаючи перевагу джинсам і футболкам, вбралася, як кінозірка – для кого?
У мене в хаті є вихід з кухні прямо на лоджію. За проектом його не було , — з кімнати лише, — та, коли будинок заселявся, ним ще вешталися будівельники, я заплатив — і вони зробили. З кухні він більш потрібний, хіба ні?
Раптом Віталій Валентинович підвівся:
— Ми з Ріхардом підемо на балкон, покуримо.
За весь час, що німець тут, я жодного разу не бачив, щоб він курив. Але він встав і слухняно вийшов за майором.
…Давно мене ніхто так пристрасно не цілував, так солодко і, відверто кажучи, так бажано. На хвильку мені згадався її вранішній холодний тон в аеропорту, але розмірковувати про те у мене не було ані часу, ані можливостей. Скільки вони там викурили – не знаю, але через дверне скло їм було прекрасно видно, що діється в освітленій кухні, і хлопці мої делікатно не входили.
А коли нам вдалося відірватись одне від одного, Віолетта пристрасно зашепотіла:
— Ходімо скоріше до спальні!
— Але мені треба…
— Вони здогадаються прибрати, а як ні – я потім… Вранці…
— Та ні, мені треба у душ – я з дороги не мився…
— А я була у душі перед тим, як їхати до тебе. Ти кудись їздив? – між іншим спитала вона.
Знов загадки, розв’язувати які мені у той момент не кортіло:
— У відрядження. Йди, я швиденько!
Попередні пестощі звелися до мінімуму: не до них було. Ми кинулися одне на одного, наче хотіли надолужити одразу все за роки, проведені нарізно. Це було просто пристрасне з’єднання, без змоги стримуватись і хоч якось контролювати себе. Які там техніки – саме шаленство у найпростішій позиції. Виявилося, що вона, кохаючись, кричить, але мене абсолютно не обходило, чи подумають щось мої квартиранти, лише розпалювало ще більше.
А потім ми лежали, притиснувшись одне до одного і мовчали.