— Якби ти тоді сказав не йти за того мажора заміж, — раптом видала вона, — я би не пішла. Мені ніколи крім тебе ніхто по–справжньому не був потрібний. Чого ти тоді промовчав? Стільки років згаяли!
Я чудово зрозумів коли це – тоді.
— Я не мав що запропонувати тобі замість його закордону, квартири і машини.
— Хіба це головне? – провела рукою по моїй щоці вона.
— А як не головне, нащо ж ти пішла за нього?
— Я ж не винна, що він кликав, а ти – ні, він говорив, що я найліпша у світі, а ти мовчав, він щодня дарував квіти і освідчувався у коханні, а ти розповідав про ваших дурнуватих петеушників, буцімто я про них від матері нічого не чула… Як не за тебе – мені було байдуже за кого.
Я, звісно, не спитав, чого їй аж так кортіло заміж, що вона ладна була вийти за першого ліпшого, навіть якщо той, хто подобався, не поспішив з пропозиціями. Ще образиться… Але логіки я не просік.
Трохи відпочивши, ми знов захотіли одне одного. Якщо ви думаєте, що розповідатиму, хто кого куди цілував, яких місць на тілі торкався і у яких позиціях все сталося – ви сильно помиляєтеся. Те, що відбувається між чоловіком і жінкою в ліжку, розголосу не підлягає. Ніколи не розумів я того ж Олександра Сергійовича, котрий залицявся, упадав, вірші складав: «Я помню чудноє мгновєньє…», а коли таки добився свого, написав другові: «Нарешті я її трахнув…» — з усіма подробицями. Не зважаючи на всі поетичні звитяги автора, такий вчинок, як на мене – абсолютне свинство.
Вранці хлопці сиділи у своїй кімнаті тихо, як мишки. Посуд вони таки здогадалися помити. Віолетта вийшла до кави у моєму махровому халаті, завеликому для неї десь на три розміри. Коли ми вже закінчували снідати, я наважився:
— Слухай, а чого ти вчора в аеропорту зробила вигляд, що не знаєш мене?
— Вчора? Я два роки не була в аеропорту – здивувалася Віолетта. – А вчора я весь день сиділа на роботі, втекла трохи раніше додому, потім забігла до перукарні, і – на таксі до тебе.
Дивно: подібність вражаюча, голос дуже схожий, я навіть не запідозрив що це – інша людина. Я розповів їй про вчорашню зустріч: без деяких подробиць, звичайно.
— Кажеш, викапана я, тільки вульгарно вдягнена і волосся пофарбоване у рудий колір? – перепитала вона. – Дуже схоже на Ілонку.
— Хто це – Ілонка?
— Ти не знаєш? – здивувалася Віолетта. – У моєї мами є сестра–близнючка, тьотя Ліза, за паспортом вона Єлизавета, але зве себе виключно Ельжбетою.
Я згадав її маму — Агнешку Болеславівну – і не здивувався.
— Ілонка – дочка тьоті Лізи, моя ровесниця, — вела своє Віолетта. – Ми з дитинства дуже схожі, нас навіть плутали. В юності ми з нею відпочивали на дачі (у них дача на Осокорках, на 107–й Садовій), так одному хлопцеві голову морочили: то одна піде на побачення, то друга. І він жодного разу підміни не помітив. Слова красиві говорив, у коханні освідчувався. А одного разу приходимо ми удвох і питаємо: «Так у котру з нас та закоханий?» Треба було бачити його розгублене обличчя!
«Гуманні ви були дівчата», — подумав я.
— Тоді нам здавалося, що це дуже весело, — як відчула мої думки Віолетта. – Тепер я думаю інакше. Потім ми закінчили школу, я вступила до університету, а вона – до якогось технікуму на «Діловодство», потім працювала десь у міліції, здається у паспортному столі, її звідти за щось поперли, а тепер — у якійсь приватній детективній агенції. Ми останніми роками майже не спілкуємось, ти ж бачив, якою вона стала. Як ти міг нас переплутати?
— Не переплутав: я і поняття не мав про її існування, а тому прийняв її за тебе.
Вона глянула на настінного годинника і заспішила:
— Ой, я ж на роботу можу спізнитись!