Поки я витирався та підтирав підлогу за нами обома, хазяйновитий німець вирішив не гаяти часу: на сковорідці смажилася яєчня з беконом, парувала кава, червоніли щойно порізані помідори.
— Ну, ти – господар першого сорту , — похвалив я.
— Мені Лотта теж так завжди каже, — гордо повідомив німець.
— Хто це – Лотта?
— Моя наречена, вона у нашій фірмі офіс–менеджером працює, — блаженно закотив очі майже барон.
— Гарна?
— Ось вона, — витяг з портмоне і простяг мені кольорову фотку Ріхард. Чесно кажучи, не мій тип: рудувата, лупата, вкрита ластовинням.
— Викапана Ізольда Золотокудра, — я зробив захоплений вигляд, і закоханому полестивши, і трішечки його здивувавши своїм знанням давнього германського епосу. Труби, мій вірний Оліфан, рубай, знов–таки вірний Бальмунг! Або – Дюрнадаль!
— Перекусимо та поїдемо в одне місце, — навмисно неконкретно кажу Ріхардові.
— Куди? – цікавиться він, не втаємничений у шпигунські цяцьки, що ними нашпигована хата.
— Не кудикай – закудикаєш. Прикмета є така: питати куди – не можна, фарту не буде. В одне місце у нашій справі.
… «Шкодники» чатували вже на виїзді з двору.
— На метро швидше буде, — повів я Ріхарда повз наш припорошений копачівським пилом всюдихід у бік станції «Позняки». Аж надто мені цікаво: що пани приватні детективи робитимуть?
Ще жодного разу вони не показалися з–за своїх затонованих вікон. Але ж не в’їдуть вони на своєму авто до станції метро? Роблю вигляд, що у мене розв’язався шнурок, а сам зиркаю з–під пахви: один вийшов з машини.
У мене жетончики напоготові: поки наш топтун ставав у чергу до каси (звик, видно, на машині кататись – ані жетонів, ані проїзного), ми пройшли турнікет, сіли у потяг і поїхали. Я бачив у вікно, як він біг до вагону: ага, почекає тебе машиніст; дзуськи, дорогенький!
Зате я його розгледів: такий собі нівроку хлоп років під тридцять у недешевому літньому костюмі, що не кидається у вічі.
Люди, які користуються виключно авто, дуже швидко втрачають навички їзди в громадському транспорті. Не вірите? Значить, ви не з таких. А мій кум, на початку 90–х – голова величезного кооперативу, тоді двічі втрапив у метро в халепи.
У часи, коли фінансову систему новонародженої держави підтримував пам’ятний усім купонокарбованець, який народом уперто йменувався «фантик», а керівники Київського метрополітену вже відмінили у його назві словосполучення «імені Леніна», але ще не винайшли пластмасового жетона, на станціях метро у касах продавали талончики на проїзд, які пасажири віддавали м’ясистим тітонькам з будок біля турнікетів, і лише після того йшли на ескалатор.
Кум одного разу вирішив злитися з народом і проїхати пару зупинок підземкою. Про надважливу функцію тітки у синьому однострої він, звісно, не підозрював і навів паніку на пасажирів, всіх розпитуючи, де закомпостирувати талончик.
Кілька років по тому, називаючись вже президентом комерційної фірми, він взимку поїхав купатися на Гідропарк (що робить щодня, не зважаючи на сезон). Оскільки прямував він з ділових переговорів, в машині, крім нього та водія, сидів головний бухгалтер фірми Валерій Володимирович Соєв. Про цього достойника я ще принагідно згадаю. Приїхали. Шофер і каже: «Альфредовичу, може, поки ви купатиметеся, я заїду на техстанцію, гальма зроблю…
Вмовив та поїхав. А коли кум з бухгалтером вже поверталися та вийшли на перон метро на Гідропарку, повз них чомусь проїхав порожній потяг.
— Чого це він не зупиняється? – здивувався кум.