— А ти руку піднімав? – питає єхидний бухгалтер. – Ти що, не знаєш, що на Гідропарку взимку зупинка на вимогу?
Машиніст наступного поїзда метро ошелешено розглядав здоровенного дядька у дорогому пальті, який намагався зупинити його міжнародним жестом автостопа…
Отож: не треба аж так відриватися від народу!
…Завідувачка відділом Державного архіву Тамара Іванівна Голубок перебрала швидкими пальчиками картотеку і зітхнула:
— Лише три аркуші в одній справі. У нас небагато… Тоді всі документи йшли на Москву …
— То видайте, що є, — погодився я і подарував миловидній дамі свою найчарівнішу усмішку.
Два папірці були зовсім нікчемні, а от третій … Це був особистий припис від п’ятого липня сорок другого року для пана обер–лейтенанта Карла–Отто фон Пферденкрупа та його особистого перекладача фройляйн Марії Запшеченьської відбути у відрядження до Криму з особливими повноваженнями у питаннях археології. Підпис – генерал фон Штрудель, печатка з орлом – усе як годиться.
— Твій дядько що – археологом був? – здивувався я.
— Та ні, але, як кожний пристойний колекціонер, на археології трохи знався.
— Ти бачиш, його особистого тлумача звали Марія! – я уважно подивився на німця. – І, цікаво, які такі археологічні справи були у твого дядечка а Криму…
— Я не знаю, він ніколи не розповідав про Крим… Ти думаєш, це та Марія?
— Усе може бути. Слухай, у мене є знайомий, керівник обласної археологічної експедиції. Може, його попитаємо, що могло зацікавити генерала вермахту у Криму?
Я нахабно, проти всіх правил перезняв документ цифровою камерою, заклав потрібну сторінку папірцем, підійшов до симпатичної заввідділом і з невинним виразом обличчя сказав:
— Дякуємо, шановна Тамаро Іванівно. Ви допомогли нам відшукати дуже цінний документ. Він стосується родича мого іноземного друга. Але, — я розкрив справу на закладці , — нам не зовсім зрозуміло, хто ця дама, що згадується поряд із паном бароном.
Архіваріус взяла справу, передивилася припис.
— Це так важливо? – здивувалася жінка.
Я усміхнувся:
— Мені – абсолютно неважливо, а он тому педантичному німцеві, — я кивнув на Ріхарда, — вкрай необхідно.
— Я спробую пошукати якісь дані, — із сумнівом пообіцяла вона.
Моє: «Дякую, шановна Тамара Іванівно» – прозвучало дуже щиро.
— Цим ви зробите величезну послугу євроінтеграції, — весело підморгнув я. – Коли нам зайти по відповідь?
— Днів за два, думаю.