Перша заповідь рукопашника, якої вчать у будь–якій більш–менш пристойній секції: потрапивши у конфліктну ситуацію, намагайся уникнути прямого зіткнення і вирішити питання вербальними методами.
Де там:
— Що ти там базариш, дядю, бабло давай!
Я неподалік собаку вигулював. Був у мене тоді пес, кавказька вівчарка, Атос — розумний та сильний, як бик.
— Мужики, — підхожу, — несолідно виходить: десятеро на одного.
— Йди звідси нах… мерщій зі своїм Барбосом, — гарчить один, здоровий, як штангіст, і ножа–викидуху з кишені тягне.
Що саме зробив тоді Полковник, і зі скількох уламків збирали потім штангістові кістки хірурги, точно не скажу, але раптом ніж полетів далеко вбік і рука здорованя хруснула раз та ще раз, як торішній сухий хмиз.
Є і друга заповідь: якщо від сутички ухилитися не вдалося, слід працювати на ураження – рішуче, швидко, жорстко. Реальний бій – не спортивний поєдинок: не треба намагатися перемогти когось одного, краще завдати відчутної шкоди багатьом.
Випускаю Атоса, і відразу найближчого – ребром долоні знизу догори в корінь носа. Наступного – щосили носаком черевика під колінну чашечку, долоню човником і – під борлак. А Полковник кидає в різні боки гопів, як ведмідь Балу – бандерлогів. Хтось заверещав – пес взявся до справи.
Ми не погналися, хіба що Атоса прийшлося кликати двічі.
Так і познайомилися. А тих чуваків я на районі більше ніколи не бачив: точно, залетні.
Полковник нічого не питав, запам’ятав номер зеленої «шкоди» з першого разу, а за п’ять хвилин перетелефонував і коротко повідомив:
— Приватна детективна аґенція «Інспектор Лестрейд».
І поцікавився:
— Проблеми?
— Поки що – ні.
— Якщо раптом виникнуть – дзвони, — запропонував він і дав відбій.
Ну, не штукарі? Ще б «Патер Браун» чи «Місіс Марпл» свою лавочку назвали. Поки я розмірковував, що мені далі робити, з ванної вийшов мокрий Ріхард і спитав, чи я піду купатися.
Гаряча вода не принесла мені звичайного умиротворення. Я стояв під душем і напружував свої мозкові гігабайти на предмет — хто ці люди, на що ладні наважитись, чого їм від нас треба і чи задіяні лише ті, що були в зеленій іномарці.
І ще: чи не варто вже сказати Ріхардові про усі дива останніх днів.
Та й, нарешті: що робити з «жучками». Можна їх зняти та викинути чи приліпити на якогось бродячого пса, але чи не зарано давати знати «інспекторам», що ми помітили їхню присутність?
А потім мені спало на думку: можливо, нам слід звернутися до Державного архіву? Не виключено, в них є якісь данні про місця дислокації на Київщині під час війни військової частини, де служив пан барон?