любитиблизьких немаколи, ані дорогихнебіжчиківоплакати, —зате дедалі,то
більшеоплакуємовласну безмежнусамотність.
Іписьменник,здавалось би,приреченийзавжди залишатисяпрофесіоналом
почування,артикулюватидля людей, занадтопоглинутихсамим перебігомжиття,
діянняму ньому, абинад ним ще йрефлектувати,їхні глибокоукриті душевні
стани,їхні сни і страхи,і болісно невиразні,і заледве означенівідчуття, —
письменниктеж виявляєтьсяпохованим підобвалом подій.Веж із слоновоїкости
більшене існує — немаїх де притулити.Мене завждиприголомшувало,як це в
дев'ятнадцятомустолітті, дене було навітьдрукарськихмашинок, не тещо
персональнихкомп'ютерів,люди примудрялисяписати десяткигрубезних томів—
гусячимпером при свічці!Вже з появоюдрукарськихмашинок повнізібрання творів
помітно"схудли". Нині,наприкінцістоліття, життяплідного йуспішногоавтора
незрідкаувінчує одним-єдинийтомисько —гаразд, колидва. Чи не означаєце, що
мипотроху сходимозі сцени?
Алеж трагедія таки— була! Бо ж, позавсяким сумнівом,щойно в цьому
упливаючомустолітті гомосапіенс сягнувдна пекла яквид (раніше,перед добою
Освенцімай ГУЛАГу, досвідподібних падіньніколи не бувавґлобальним,а відтак
окрема,поодинча особистістьзберігала засобою цілкомправний шансвід нього
відсторонитись,— шанс, нинізатраченийбезповоротно).Тепер, колитрагедію
скінчено,і комунізмзазнав краху,і остання тоталітарнаімперія розвалилася,ми
сторопілоозираємосяназад, на полебою, всіянетрупами й калікамив муках
корчів:що ж нам робити?Та чи й потрібніми в фіналі,коли вже повсьому?