історичнихчасів жужмомупхалося втісний, насилудвадцятилітнійпроміжок. Не
забуваймо,що Україна, надодачу, ще йпост-ядерно-катастрофічнакраїна, і
наврядчи можна уявитисобі щось більш"пост-модерністичного",ніж закутушкана
хустиноюстаренька бабцяза копаннямрадіоактивноїкартоплі вбезлюдномуселі
Чорнобильськоїзони. Образсливе Прустівськийза структурою:оце ж він і є,
віднайденийчас! До-індустріальнай пост-індустріальнаери, дитинствой старість
цивілізації— злиплисьдокупи. От тількирезультат такоїзлуки виявився
смертоносним...
Забагатоподій трапилосяна віку одногопокоління, щобдати нам хочякийсь шанс
похопитисяввести їх увнутрішнійкод людськихпочувань. Бож почуваннякуди
вимогливішеза думку, вонопотребує кудибільше часу,аби сформуватисьі
визріти.Коли темп ґлобальнихперемін прискорюєтьсядо навального,а екран
вістейіз прибутноюшвидкістюмиготить усеновими й новимикадрами, людська
психікапереходитьдо захисту —відгороджуючисьвід усякогодопливу новин,який,
небувши засвоєнимемоційно, загрожуєїй розладом.Тридцять роківтому війна,
розв'язанав самому серціЄвропи, правдоподібно,перевернулаб шкеребертьцілу
західнуцивілізацію.Сьогодні миглипаємо втелевізор,залпом проковтуючи
вранішнюкаву, скрушнохитаємо головою— ай-яй-яй, щоробиться, —грюкаємо
вхіднимидверима й кидаємосьназдоганятиавтобуса: мине допускаємона мить,
було,заблислі в насжаль і гнівувійти в насглибше, тлумимой гасимо їх на
бігу:на таке немачасу. Замістьробитися майстрамичасу, ми сталийого
бранцями.У висліді живемов стані якихосьперманентнихпочуттєвихвикиднів: ані