перекладаю"Щасливогоподорожанина"Дерека Волкота,чудово знаючи,що жоден
українськийвидавець сповнарозуму не візьметьсяпублікуватитакої книжкив
осяжному— щонайменшеп'ятирічному— відтинкумайбутнього.Навіщо тоді,спитати
б,перекладаю?Не для грядущихпоколінь, звичайно,— почасти длясвоїх
колеґ-поетів,які не читаютьпо-англійському,але головнотаки для себе:люблю
поезіюВолкота, а перекладулюбленихпоетів — немовпереливаннякрови: таким
робомвсотуєш у себеневловне йневимовне нові,відмінні відтвоїх способи
почування,доти прихованіпід машкароючужої мови.
Такщо, гадаю, ябільш-меншготова зустрітий ще одне, двадцятьперше
століття...
Аодначе вже самавживаністьдеяких понятьнедвозначновиказує нашунастійну
одержимістьминулим. Живешу країні, щовизначає себеаж через триз шерегу
префікси"пост-": пост-комуністична,пост-тоталітарна,пост-колоніальна.В
літературіпанує пост-модернізм:її-бо, літератури,Золотий Вік,як і годиться
ЗолотомуВікові, лишивсьпозаду, і тепер,чого не торкнись,усе виявляється
цитатою.Популярнийукраїнськийтижневик зветься"Пост-поступ"— інакше,
"післяпрогрес".Виразне відчуття"кінця часів",фіналу грандіозноїісторичної
драми,котра начебтоперейшла, протеякимось чиномвсе ж не вичерпаласебе,
зоставшисяв душах і умахнедовижитим,неперетравленимпослідком,чіпко тримає
нас,висловлюючисьу граматичнихтермінах, устані "доконаноготеперішнього
часу",англійського"Present Perfect Tense". Не можемонавіть, як Гамлет,
нарікати,— мовляв, звихнувсячас: навпаки,виглядає нате, ніби аж надтобагато