більшаєлюдей, котрійменують себе"українцямиросійськогопоходження"),що
доскіпатисяякихось синтезуючихконстант в кимтільки не твореній(і все ж то не
безучасти українців!)українськійісторії — справагеть безнадійна,і ліпше
відразумахнути на всете рукою, та йзапустити врічницю війниветеранів УПАз
ветеранамиРадянськоїАрмії по вулицяхспільним ходом,в надії, що скорботна
пам'ятьусіх примирить,— з'ясувалося,що над Україною,якою вонаповертається
"досебе" післявідвічноїодіссеї, взагалінавряд чи можливапарасолькаєдиної
ідеології.Та й чи потрібна?
Цедуже важкоприйняти —надто післянезабутньої"школи комунізму",де існувало
ЄдиноПравильнеВчення, і світділився на "за"і "проти". Крімтого, сумніваюся,
щобмій приятель-художник,якого студентомбили в КҐБ повухах, залишившийому
30%слуху, ставрозчуленообійматисязі своїми тодішнімимайорами (атепер,
либонь,полковниками)в пориві національноїєдности. Але,протинявшисьдобрий
десятокліт поза Україною(то був особливийфеномен — прихованої,"брежнєвської"
українськоїеміграції, колиінтеліґенціювитискали дометрополії,унеможливлюючи
їйбудь-яку працювдома), сьогоднівін проходитьАндріївськимузвозом — цим
київськиманалогом Монмартруй Ґрініч-Вілиджу,— зі статечним,блаженнимспокоєм
домовласника:він знайшовсвою Ітаку.
Хто— на Андріївськомуузвозі, хто —на дачномугородчику (застатистикою,понад
50%населенняживиться звласних присадибнихділянок): в Українувертаєтьсядух
осілости.На руїнах одноїз найдавнішиху Європі аграрнихкультур, після
голодоморуй примусовоїколективізації("традиційпідрізації",за формулкою