"відправ"під гіпсовимпогруддямЛеніна, майновo— на рівні загальнихзлиднів...
Продукттакої заглади— трагічнийhomo soveticus, нині безнадійнозаблуканийу
пошукахсвоєї культурноїприналежности,— особливочисельний наСході й Півдні
країни,там, де російськийвплив тривавнайдовше. Апроте й наПравобережжі
зрусифікованимуже в третьомупоколінніполякам і євреямнема звідки,за А.
Заґаєвськиммовлячи, "їхатидо Львова" —чи, відповідно,до Умані абоБердичева
(колишніхдуховних осідківхасидизму):неавтохтонніменшинні культуриУкраїни
виявилисьпрактичнобеззахисніперед совєтизацією.
Проблема,одначе, в тому,що свідомевласної тожсамостиукраїнствоіснувало в
колоніальнійУкраїні натаких самихправах, як ірешта "меншин"(звісно, крім
російської),паралельноїм, не зливаючисьі не перетинаючись,— просто його
обороннапотуга виявиласьдужчою. Правда,й тиск на ньогобув дужчим:панівна
культуравладно нав'язувалаукраїнцям тойспотворений,ґротесковий"образ себе",
котрийне лишає місцядля самоповаги,— щось як колиб полякам довелося,за
бракомінших джерел,ототожнюватисебе єдино з"полячішками"у романах
Достоєвського,а східним німцям— із німецькимиперсонажамирадянськихфільмів
провійну. В такихумовах вирішальнимбуло зберегтисвоє велике"НЕ" —
свідомістьтого, що "ми",по-перше, НЕтакі (як "вони"нас бачать), апо-друге,
НЕте, що "вони":"ми" — інші, "ми"— Європа, тотільки через"них" у "нас"
звихнуласьісторія... І отз'ясувалось,що в Українінезалежнійсаме поняття
"ми"набуває зовсіміншого сенсу— що українськанація не тотожнані власне
етнічному,ані навітьукраїномовномуукраїнству(в молодшійґенераціїдедалі