безформнийконгломератетнічних "земель".В аспіраціяхсьогоднішніхприхильників
федеральногоустрою України(якщо зняти зтих аспіраційне завжди чистий
політичнийпідтекст) є-такипевна рація:Україна справдівиявиласьрізна. Для
степовиказі Слобожанщини(колись автономної,гетьманської,а згодом
перетвореноїна плацдармросійськогонаступу — самепо ній, до речі,найлютіше
пройшовсяголод 1933-го, підрізаючина пню давнюхуторянськукультуру,
обезлюднюючицілі райони— згодом заселеніприбульцямиз Росії) самвид містечок
Галичини— із недоруйнованимиРадянськоювладою середньовічнимифортецями й
вузькимивуличкамиколишніх єврейськихкварталів,якими в неділюбабусі
провадятьбіло вбранихдівчаток допершого причастя,— то вже "майжеПольща",
такасама екзотика,як татарськімечеті в Кримучи на Поділлі.
Щоправда,в своїй урбаннійверсії українськакультура споконвікубула строкатою,
гетероґенною:в міськомуландшафтімазепинськібарокові собориприродно сусідили
зпольськимикостьоламита синагогами,а на базарнихторжищах стояврізномовний
лемент— від волоськогодо вірменського.Росія доклалачимало зусиль,аби, як
любиливисловлюватисябільшовикив своїх партійнихпрограмах,"знищити
відмінності"(між багатимий бідними, міжмістом і селом,між народами,мовами,
горамий долами...), — начому, врешті,й зазнала ґлобальної,цивілізаційної
поразки:всяка-бо життєтворчістьмислима лишеяк урозмаїтнення,отже помноження
відмінностей,загладженняж їх є, навпаки,процесом інволюційнимі можливе хіба
нарівні "найнижчогоспільногознаменника":мовно — на рівнікалікуватого
російського"ньюспіку"з непозбутнімакцентом, конфесійно— на рівні нуднющих