ЛеонідКучма не читавФранца Фанона.Для нього, якзагалом длятого прошарку
радянськоїбюрократії,звідки вінвийшов, випущеназ підпілляукраїнськаідея
асоціюється— зі стрілецькоюпіснею зразка1918-го року ташароварамизавширшки
втелеекран. Апроте своєюнаївною заявоюпрезидентосвідчив загальнусуспільну
розгубленість— гостру потребунової відповідіна запитання,яке півтораста
роківтому впершепоставив бувперед українцямиШевченко і якимнині повсюдно
рясніютьгазетні шпальти:
"Хтоми? Чиї сини?Яких батьків?"
ДоляУкраїни виглядаєунікальноюнавіть порівнянодо решти
центральноєвропейськихнародів — цих,за влучнимвисловом МіланаКундери,
"невдахісторії", дочийого гронаУкраїна, міжіншим, завждипориваласяналежати
культурно,— болісновипручуючисьіз пащі російськогоПоліфема, котрийпомалу
перетравлювавїї на таку собі"мало-(отже,"недосить"?)-російську"область із
фольклорно-кулінарниммісцевим колоритом.Країна, котра,в силу свого
геополітичногостановища,впродовж тисячоліттяперебувалана розхресті
протилеглихкультурнихвпливів —візантійстваі православ'я,з одного боку,і
католицькогоРиму, з другого(а в міжчасі,маючи "прозорий"кордон із Кримським
ханатом,встигла прийнятиз півдня ще йдобрячу давкуорієнтальноїкультури),
країна,як жалібноспіваєтьсяв народнійпісні, "прибитій дорозі"— коридор,
прохіднийдвір, котримхто тільки негупотів — то"з варяг у греки",то з
азійськихстепів у глибЄвропи, — властиво,мала б, при клінічнійслабкості
централізуючих,державнихтрадицій, давнорозповзтися,як клаптиковаковдра, на