версією"національноїідеї" (а по суті— реставрацієюнаціональноїісторичної
пам'яти,котру нам булизатято "одбивали"усіма мислимимиспособами,включно з
ГУЛАГом):цей періодприпав на останніроки існуванняімперії. Тоді-то
стотисячнімітинґи натхненновиспівувализа студентськимибардами "Гей,там на
горіСіч іде...", алітературнийжурнал мігзавиграшкипіднести накладдо
півмільйона,передрукувавшияку-небудькласичну, забороненувід 1930-х, "Історію
України"— Грушевськогочи Дорошенка,Бантиш-Каменськогочи Єфименко(вибір був
колосальний,бо забороненібули всі: окремої,своєї історіїУкраїна в складі
СРСРмати не могла).Українськаінтеліґенція,яка впродовждесятиліть
добровільновиконуваласоціальненебезпечнумісію консервантівісторичної
пам'яти,прожила ті рокив стані, близькомудо перманентногосп'яніння.
Природно,що нині прийшовчас на похмільнийсиндром: пам'ятьпро минуле
виявиласятим, що в математицізветься умовоюнеобхідною,але недостатньою,— не
можнарухатися вмайбутнє задомнаперед.
Черезтаке "відкриття"переходятьусі пост-колоніальнінації — Фанонстверджує,
щопісля ста роківколоніальногоіснуванняутримуванана "підпільному"становищі
національнакультура неминучеперетворюєтьсяна скам'янілузбірню відпадків,
"мінеральнийшар" відмерлихтрадицій тамузейних експонатів.Східна Українабула
російськоюколонією понаддва століття,Західна, довшийчас перекраюванавкупі з
мапоюцілої ЦентральноїЄвропи і, відтак,динамічніша,а значить, інаціональне
живіша,— понад п'ятдесятроків. Нічого,отже, дивуватися,що наша національна
романтикавстигла добрячеструхлявіти.