вулицяхсьогоднішньогоКиєва поміжп'ятиметровихреклам ІВМ,Hond'и й Lego
впадаютьв око велетенськітабло з яскравим,синьо-зелено-золотимкиївським
краєвидом:дніпровськікручі, ріка важурному плетивімостів, сяючіна сонці
лаврськібані в кучерявійпарковій зелені,і поверх усього— розгонистийнапис:
"Кияни!Це ваше місто!"Фізичний образ— так немовлятітицяють на його
відображенняв дзеркалі: це— ти, бачиш, це— ти... Одночасноукраїнський
президентзаявляє пресі,що за чотирироки незалежностинаціональнаідея не
зумілавиправдатисебе як загальнодержавнаідеологія, аукраїнськапоетеса
нарікаєна сторінкахнаймасовішоїгазети, що Українаніколи ще небула так
далековід України,як тепер. Новою,несподівано"своєю" країноюневдоволені
всі,на всю широчіньполітичногоспектра: відпенсіонерівз орденськими
планками,котрі зненацькаопинилися замежею бідности,натомістьзбагачені
знанням,що змарнувалимолодість,воюючи за чужуй ворожу імперію(ну й не
вхопитьчоловіка трясцявід таких струсівна старість?!— а не забуваймо,що
самепенсіонеристановлятьбільшістьдорослогонаселення,нинішні українці—
старанація...), до щирихпатріотів, яків брежнєвськіроки наважувалисьна
вулицяхуголос розмовлятипо-українському,потай співализабороненихпісень і
мріялипро Шевченкового"Кобзаря" безкупюр, а сьогодні,з усім своїм
довгоплеканимстражданням(бо ж, коли стражданнястає повсякденням,не
залишаєтьсянічого іншого,як його полюбити,— підрадянськийукраїнський
патріотизмбув глибокомазохістськимявищем...), виявилисьбезжальносписані
насмішкуватою,енергійною,комп'ютернoграмотноюмолоддю кудисьу дев'ятнадцяте