- Не знаю, - відповідав Митько, наливаючи собі киселю. - Ми й самі дивувалися.
- Телеграми не дали, - не вгамовувалася старенька.
- Телеграми! - скрикнув Митько.
- Ну так, що ж тут дивного?
- Телеграми! - мов йому замакітрилось, ще раз скрикнув Митько.
- Авжеж, телеграми. Та ти не переживай так. От сердешна дитина!
Я почав уже здогадуватись, до чого воно йдеться, і з підозрою поглянув на друга.
- Ох, я ж розтелепа! - скочив він на ноги, засовуючи руку в бокову кишеню курточки. - Ай-я-яй! Ось же вона, тато написав! Я ж і подавсь був на пошту, а дорогою забіг по батарейки, а потім згадав про плівку, а потім…
- Забув про телеграму? - закінчила бабуся. - Еге ж?
- Еге ж.
- Ех ти, - провела рукою по Митьковій голові. - Наїлися?
- Наїлися, спасибі, - дружно закивати ми.
- А тепер куди?
- Та ще не знаємо. Може, погуляємо трохи чи на річку…
- Ну, ідіть, ідіть. Таж на обід не запізніться.
Щось дзумить і дзумить мені у вусі, і од того в’їдливого звуку я розклепляю повіки. В кімнаті півтемрява. Митько спить поруч на розкладачці, а у вікно товчеться і товчеться головою і тому, мабуть, ще більше чманіє настирна муха.
«От капосна», - думаю я собі, коли це:
- Агов, Демидівно, - чийсь пронизливий голос. - Діждались-таки онучка?
- Діждалась, Дмитрівно, діждалась. Приїхав із приятелем своїм.
- А де ж то вони, чи вже подалися кудись?
- Сплять іще. Потомилися з дороги. Та й городські ж, люблять поспати.
- А он мій Василь теж городський, а ще зрання на свій велосипед - найшла чим хвалитись! - та гайда з двору.