«Ага, так це баба того Василя, - подумав я. - Ану-ну», - і підскочив до вікна. Проте вікно виходило в город, і видно було лише картоплиння. Тоді я поторсав Митька за плече.
- Вставай, Митю, он Василева баба прийшла.
- Га? - сонно озвавсь той.
- Баба прийшла Василева, отого велосипедиста.
- Тю! То це треба мене будити, - позіхнув товариш. - Хай собі хоч сто баб, шо тобі до них?
- Та нічого. Я думав, тобі цікаво буде.
- Ціка-аво, - знов позіхнув товариш. - Що там цікавого? - І раптом, мов оце не він щойно ледь одірвався од подушки, скочив на ноги. - Ну, збирайся швидше. Бери морилку, я - сачки, та й підемо.
- Зразу? - скрививсь я.
- А чого відкладати? За три дні назбираємо, а там гуляй собі, скільки хочеш.
- Ага, назбираєш за три дні.
- Хіба це довго? Сачком - раз, в морилку - два, в коробку - три, шпилькою - чотири. От і все!
- А курінь?
- Так само собою. А куди ж ми, по-твоєму, йдемо? Туди! Обладнаємо курінь, а як залишиться час, то, може, щось і вловимо.
- О, - полегшено зітхнув я. - Оце я тебе пізнаю. А то аж злякався спершу. Звідки, думаю, такий запал.
- А як же інакше, а як же інакше, - виспівував Митько, заглядаючи в піч. - О, щось вариться. Чудово! - вибіг із хати.
- Доброго ранку, бабуню, - чути було вже знадвору. - Погодуєте нас?
І ось на столі парує молода картопля, притрушена кропом, і сало, і сметана, і кисле й солодке молоко…
І ось уже ми йдемо, навантажені рюкзаками з їжею й усякою всячиною, туди, де за річкою шумить верховіття, де голубінь неба заглядає в синь лісового озера, де птахи радіють погожій днині, куди вабить нас вільне життя.
- А головне, - казав дорогою Митько, - ти завважив, яка бабуся? Ні слова не сказала. Інша вже почала б: «Ой, та куди ж ви йдете? Та що вам там потрібно? Не купайтесь, бо втонете! Та не ходіть у ліс, бо заблукаєте!» А моя - ні слова.
- Так, - погодивсь я, - бабуня що треба.
- А що нам у селі робити? Хлопців тут малувато, та й ті всі заклопотані - то город сапають, то по господарству… А я, було, позаторік і собі спробував сапати, і що ж ти думаєш? Виполов якусь розсаду, а бур’яни полишив. Тут такі бур’яни ростуть, зовсім на бур’яни і не схожі. Подивишся - ніби якась городина, а воно ні, виявляється. Так мене після того й близько до городу не підпускали. Хотів дров нарубати - поліняка відскочила й по лобі мене як трахне! Тиждень із ґулею ходив, а сокиру від мене ховати стали. Хотів навіть корову помогти доїти, так мало того, що вона хвицалась, як скажена, так іще й мою панамку зжувала.
- То ж позаторік! Ти ще малий був.