- Га? - долинуло з погреба.
- Змінився, кажу, Демидівно, онучок твій, - повторив дідок, придивляючись до мене. - Підріс.
- Аякже, підріс, - радо погодилась бабуся, брязкаючи внизу посудом. - Ти ж його коли бачив, два роки тому?
- Еге ж, два роки. Ніби погладшав трохи.
- Та де там погладшав! Худющий, як і був.
- Е, ні, який же він худющий. Опецькуватий… А то ж ніби й волосся було русяве, а це потемніло.
- Та де ж потемніло? - од того дива бабуся аж вилізла з погреба і кинула погляд на мене.
- Тьху, Трохиме, та чи ти не бачиш! Це ж не Митько!
- Отож-бо й видно, що не Митько, - охоче погодився той. - А хто ж? - поспитав жваво.
- Приятель його, Сергій. Разом приїхали.
- А-а, - спокійно, аж ніяк не дивуючись, мовив дідок. - Я й дивлюсь - ніби не Митько. А воно й виходить, що Сергій. Да-а, - продовжував, вмощуючись на приступці ґанку. - Зараз, улітку, всі своїх дітей кудись одсилають. То в табори, то ще десь, а як нема куди, то до бабусь. Оце й до Дмитрівни теж онук приїхав, старшенький, правда, за ваших, - Василь. Дак той на велосипеді ганяє. З собою привіз розібраний. Бабуся до нього кинулась, мовляв: «Онучку мій рідний, як же давно не бачились». А він їй: «Обережно, - каже, - бабо, не чіпайте мого чемодана, бо в мене тут велосипед». Не встигла вона й слова сказать, як він уже той велосипед витягнув, склав у момент і ходу з дворища. Дмитрівна в гвалт: «Куди ж ти?!» А він тільки рукою махнув: мовляв, одчепись. А години за дві приїхав і каже: «Це в мене тренування такі, точно за графіком». Значить, - пояснив уже від себе дід, - як пробило, скажімо, першу годину чи яку там, то ти хоч спиш, хоч їси, а скачи на велосипеда й паняй куди очі бачать. Отаке! Ну а ви, - спитав, - теж на велосипедах ганять будете?
- Ні, - промимрив я. - Нам треба колекцію збирати.
- А-а, ну, збирайте. А захочете, то приходьте в гості. Я ваш, так би мовити, найближчий сусід. Отут же, за вашою хатою, і моя стоїть. Та Митько знає. А де ж він сам?
- Зараз прибіжить.
- Ну, то ще побачимося, - потюпав він до хвіртки.
- Митю, - загукала бабуся. - Ідіть їсти! Ви з дороги, певно, зголодніли? - посміхнулась до мене.
- Ще й як, - кинувся до вмивальника Митько.
- Ну, як там у вас, все гаразд удома? - цікавилась бабуся.
- Угу, вше, - ствердно кивав головою Митько, запихаючись голубцем.
- А як доїхали?
- Добре, - одказував Митько, простягаючи руку до глечика з молоком.
- То чому ж тато не повідомив? - допитувалась бабуся. - Я когось зустріти послала б. От хоча б Гната або діда Трохима.