Тим часом ми мало-помалу наближались до берега. Ось ноги мої вже торкнулися грунту, і ми з Митьком під пахви витягли Василя на сухе.
Схлипуючи, він поваливсь на пісок і очманіло поводив туди-сюди безтямними очима.
- Догрався? - мовив Митько, схрестивши на грудях руки. - Пустунчик!
Василь щось белькотів, раз у раз пускаючи з рота фонтанчики. Видно, він здорово наковтався води.
- Ря-ря-ряту-уйте! - проквилив зрештою перше розбірливе слово.
- Та вже ж урятували, - відповів я. - Чи тебе ще в село віднести?
- Ні-і, в с-е-ело не треба, - цокотів той досить жваво зубами. - Я с-сам.
- Ну і чого ж ти домігся цим маскарадом? - спитав Митько.
- Я хотів вас налякати, - схлипнув Василь, - та в ременях заплутався.
- Ха! Налякати! - гордо мовив я. - Ми не з лякливих, правда, Митю?
- Еге, не з лякливих, - протягнув Василь. Він іще не зовсім оговтався. - А каністри хто злякався?
- Якої каністри?
- І слідів.
- Та яких слідів? - насторожився я.
- Дивіться яких! - він важко відліз навкарачках у бік, понишпорив у темряві, повернувся з якоюсь дерев’янкою і з розмаху вдарив об пісок. - О! О! І сьо!
Всюди, де опускалася та дерев’янка, з’являлися сліди, такі знайомі сліди Митькозавра.
- То це ти? Це ти ставив оті сліди? - скрикнув я, дивлячись, як під ударами дерев’янки гине наша мрія про велике відкриття.
- А хто ж, по-вашому? Звичайно, я. Вирізав із корча оцей от слід і ставив час від часу. А ви й повірили, дурні голови! І бурштин вам подарував, - у сестри з намиста зняв. Та то і не бурштин зовсім… І дерева граблями подряпав, і вороняче пір’я поклав. І в тромбон дудів - Фа-Дієзів, а ви й не впізнали. А бульбашки пам’ятаєте? Так то я прив’язав до дірявої каністри каменюку і пожбурив у воду. От вона й булькала. Сам я тоді в кущах сидів і од сміху помирав. «За ногу вхопить!» Хто? Каністра за ногу? Ха! А вони щось там шукають, до бібліотеки бігають…
Легка тінь нашого Митькозавра змигнула востаннє перед моїми очима і зникла назавжди.
Василь закашлявся і знов пустив ротом фонтанчик.
- А здорово я вас, га, у дурні пошив? А ви й клюнули.
- Ах ти ж… Ах ти ж брахіцефал, - засичав я, підступаючи до нього. - Ах ти ж диплодок нещасний. То ти нас дурити здумав! Ану, Митю, давай-но виб’ємо йому бубни!