- У-у-у-у! - ревонуло страхіття ще раз.
- А! Лякати! То ти нас лякати! - несподівано заверещав неприродно тонким голосом Митько і, окинувши поглядом берег, вхопив каменюку і пожбурив нею в оту голову.
І хоч він не поцілив, проте чудиську такий гостинець не сподобався. Воно спинилось, а тоді, не зводячи з нас очей, стало віддалятися.
- Ага! Не смакує! Не смакує! - верещав Митько. - То ось іще! І ще!
Четвертим чи п’ятим каменем він таки влучив у голову. Щось у ній голосно тріснуло, і… ми побачили, що ріг, отой страшний ріг, який стирчав між очей, зламався.
- А-а-х-х! - тільки й мовив я. - Оце удар!
Із тварюкою в цей час діялося щось дивне. Вона смикнулась в один бік, у другий і пішла під воду.
- Втекла! Втекла! - радо підстрибнув я.
Проте вода там, де зник Митькозавр, хлюпала й булькала, і ми зрозуміли: звір лише пірнув. Ось голова його знов з’явилась на поверхні і раптом людським голосом загорлала:
- Рятуйте! Рятуйте! Тону!
- Господи! - прошепотів я. - Воно по-людськи балакає!
- Рятуйте, хлопці! - зарепетувала голова і зникла під водою. Проте за мить знову вигудькнула. - Ряту!.. Це я, Василь!..
- Василь? - безтямно глянув я на друга, проте одразу ж здогадався: - Воно його проковтнуло! Живого!
І тут я побачив, що Митько підбіг до води.
- Куди ти? - зойкнув я. - Воно ж і тебе…
- Ти що, не зрозумів іще? - сердито гукнув він. - Це отой велосипедист. Присвіти-но мені, - і кинувся в озеро.
Я примостив ліхтарика так, щоб промінь його висвітлював арену подій, і теж шугонув слідом і поплив.
Вода попереду аж клекотіла.
- Ой, помр!.. Поможіть! Я більше не буду! - захлинавсь один голос. І тут же йому вторував Митьків:
- Та не хапай! Не хапай за шию! Кому кажу! Стягай з нього це опудало, - закричав Митько мені, - бо втоне. Знизу підважуй!
Я вхопивсь обіруч за ту страхітливу голову - під пальцями відчув цупку тканину, - проте звільнити Василя ніяк не міг. Тоді я піддів рукою знизу і, намацавши якийсь пасок, що стало сили рвонув за нього. Пасок відірвавсь, і опудало потвори легко одлетіло геть. А втім, це вже було ніяке не опудало - зіжмаканий фарбований брезент і потрощене паліччя каркаса. Дерев’яні шипи повідлітали, зуби відклеїлись.
То вже було ніщо - мотлох, сміття.