- Та кинь, Сергію, - озвався Митько. - Давай краще подякуємо йому, - мовив раптом.
- Подякуємо? - дурнувато гигикнув Василь. - За що подякуєте?
Я теж здивовано зиркнув на Митька.
- Васю, - почув я голос мого друга. - А що ти знаєш про стегозаврів?
- Стегозаврів? - перепитав той.
- А про археоптерикса?
- Кого-кого?
- А про індрикотеріїв? - не став навіть повторювати Митько.
- Та йди ти зі своїми птеріями.
- Так от, Васю, ми тобі вдячні, Васю, за те, Васю, що ти влаташтував нам такі чудові канікули. Ми, Васю, відкрили для себе такий світ, якого тобі, Васю, і не снилося. Ти сказав, що пошив нас у дурні. Ти, Васю, коли хочеш знати, сам себе пошив у дурні.
- Но-но, легше там, - озвавсь Василь. Він уже трохи оговтавсь, і видно було, як допекли й дошкулили йому Митькові слова.
- От за це й спасибі тобі, Васю, - не звернувши уваги на цей застережливий вигук, закінчив Митько. - Ходімо, Сергію.
І ми пішли. А Василь лишився на піску - мокрий і жалюгідний.
Ніхто з нас не зронив і слова, та чи й була в них, у словах, якась потреба? Ось-ось уже мав спалахнути обрій там, де сходить сонце. Я крокував поруч із Митьком і думав: «Як здорово минув у нас цей місяць».
«А колекція? - нараз виринуло в моїй пам’яті. - А як же колекція? Але ж у нас попереду ще півліта, - тут же заспокоїв я себе. - Ще цілий місяць. Теж, мабуть, не менш цікавий і переповнений новими подіями. І взагалі у нас попереду ще дуже багато цікавого, і завжди так буде, поки ми з Митьком».
Поки ми з Митьком…