- Сила!
- Клас!
- Оце так!
І врешті, загорлавши «ура», ми кинулись одне одному в обійми. Так, певно, не радів жоден… жоден у світі учень шостого класу. Митько ступив назад і урочисто звернувся до мене:
- Від імені… Гм, від імені себе… Ні, від імені свого і громадськості вітаю вас, Сергію Стеценко, із відкриттям літнього сезону. Бажаю…
- Зрозуміло, - перебив я. - Мерсі. Взаємно. Радий старатись, - і, виструнчившись, узяв сачок «на караул», проте одразу ж опустив. - Поглянь, Митю.
Неподалік, на пагорбі, видніла якась безформна купа. Ми кинулись уперед.
- Та це ж курінь був! - перший здогадавсь Митько. - Ось і двері, - вказав на дві прихилені одна до одної палиці. - А от поруч і місце для вогнища розчищене.
- А сіна скільки! - радів я. - Та ж цей курінь відремонтувати - раз плюнути. І місцинка яка зручна. Цікаво, хто тут жив?
- Не підходь! - гукнув Митько і заходився бігати навколо купи паліччя й сіна, штрикаючи в неї з усіх боків держаком сачка.
- Та що з тобою, Митю? - здивувавсь я. - Ти б відпочив!
- Нема! - вдоволено мовив приятель. - Тепер можна й ремонтувати.
- Чого нема?
- Змій! Вони знаєш як сіно люблять! Забереться й чекає, поки ти на неї сядеш. І все! Взагалі тут треба бути обережним, - говорив Митько, випорожнюючи рюкзак. - Ліс усе-таки, хоч яка, а все ж глухомань. Як щось укусить чи що скоїться - до села бігти далеченько. Ось диви, цим ми курінь накриємо, а згори ще й соломи накладемо. І ніяка злива не страшна!
- То це ж ваша клейонка з дому, - пізнав я згорток.
- Звичайно! А чим вона погана?
- Звісно, нічим. Але ж батьки…
- А що батьки? А коли дощ піде, та ми позастуджуємось, та запалення легенів підхопимо? То що батькам краще - наше здоров’я чи якась там нікчемна клейонка? Тим паче, їхатимемо додому - я її заберу.
На такий життєвий доказ я навіть не знайшов відповіді. Ми взялися до роботи, і за годину ніхто й не повірив би, шо на місці нашого незрівнянного щодо зручності й природно-кліматичних умов куреня ше вранці було казна-що.
Ми приходили до озера щодня. Набирали харчів, дорогою ганялись із сачками за всякими мушками та один за одним. Біля озера вилежувалися на сонці і купались у теплій воді. Митько весь час примушував мене вдихати повітря і казав: «Таке життя дуже корисне для здоров’я. Тут навіть автобусів немає». Я з ним погоджувався.
Але одного ранку відбулася подія, яка трохи змінила і наше життя, і наші подальші плани. Коли ми, як завжди, з галасом вискочили з-за дерев на берег, то побачили: в нашому озері купається якийсь хлопець. Нам це одразу не сподобалось, бо в ньому ми впізнали свого знайомого, майбутнього майстра спорту.
- Принесло ж сюди цього велосипедиста, - буркнув Митько. Але той, уздрівши нас, хутко виліз на берег і весело загукав: