Ми відступилися з дороги, бо нею саме проїхало кілька колгоспних ваговозів. На одному стояла якась здоровенна частина од комбайна.
- Гадаєш, зараз краще вийде? Тут уміння потрібне.
- Отож-бо й є!
- А де ти його наберешся? Вдома без сокири і сапки обходимось.
Проминувши поле, ми наблизились до річки.
- Зараз над шлюзами перейдемо, а тоді вже лісом, - пояснив Митько.
- У вас тут і шлюзи є?
- Аякже! Не Дніпрогес, звичайно, але збудували років п’ять тому, щоб поля зрошувати. Бачив же дорогою - канави такі.
Ми ступили на хисткий і, здавалось, ненадійний місток, а внизу гуркотіла, вирувала, пінилася вода і били вгору, грали проти сонця різноколірні бризки.
- Ух, страшнувато! Ходімо, Митю, швидше, а то ще місток вломиться.
- Вломиться! Та він тисячу таких, як ми, витримає! Дивись! - і, вхопившися рукою за поручні, Митько став так вигицувати, підкидаючи ноги, що аж дошки піді мною заходили ходором, і місток затрусивсь іще дужче.
Добряче спітнівши, зате наочно довівши мені, що боятися нема чого, Митько зрештою вгамувавсь, і ми заглибились у ліс.
- Зараз беремо праворуч, - хвилин за двадцять мовив Митько, - і стежечкою до самісінького озера.
Тільки-но ми звернули, як навстріч, прямо на нас, із-за дерев вихопивсь велосипед, і хлопець, що сидів на ньому, гукнув знайомим насмішкуватим голосом:
- Гей, мухолови, з дороги!
Ще навіть не зметикувавши, що воно й до чого, ми швидко відскочили вбік і лиш устигли побачити, як промайнула мимо спортивна Василева майка.
- А щоб тобі колесо відпало! - кинув я вслід. - Ну чого він причепився до нас, Митю?
- А, - махнув він рукою. - Мало дурнів? Не зважай! Проте настрій таки підупав, і решту путі ми йшли мовчки. Зате коло озера… Хіба можна лишатися в поганому настрої через якогось там пришелепка, коли бачиш перед собою мрію якщо не сказати всього життя, то принаймні трьох останніх місяців?
- Он звідки, диви, рибу ловити!
- А пісочок який!
- А поглянь, де у воду стрибати!
- Ух ти!