— Мамо, а що, як нам з тобою цуценя завести?..
— А більше нічого? — не одриваючись від машинки, спитала мама.
— Ні, більше нічого… Розумієш, цуценя!.. Воно б нам кімнату стерегло…
Мама відклала костюм і подивилася Кешці у вічі. Син стояв з незалежним і байдужим виглядом.
— Де цуценя? — спитала мама.
— Цуценя?.. Яке цуценя?.. — Кешка вдавав, що не розуміє, а сам опустив очі і глянув під мамин стілець. Там сидів цуцик і крутив хвостом-бубликом. Він, мабуть, подумав, що вже все гаразд, весело дзявкнув і потягнув маму за спідницю… Мама виволокла його за шкірку з-під стільця, підняла високо і, надувши губи, сказала, як кажуть маленьким дітям:
— От ми які…
«Сподобався цуцик», — догадався Кешка. Але мама опустила цуценя на підлогу і з жалем похитала головою:
— Ні, Кешко, не проси… В одній кімнаті собаку тримати ніяк не можна.
— А ми в коридорі,— швиденько запропонував Кешка.
Мама знову похитала головою:
— Коридор спільний, сусіди не погодяться.
Кешка не хотів здаватися так відразу. Він пішов до тітки Люсі, до сусідки.
— Тьотю Люсю, можна мені в коридорі цуценя держати?
— Навіщо тобі цуценя? — Тітка Люся здвигнула плечима і глянула на дядька Борю. Дядько Боря, що прийшов у гості до тітки Люсі, забажав подивитися цуценя.
— Люблю собак… Це моя мрія — завести собаку, вівчарку або сенбернара.
А Кешка пішов до іншого сусіда — мовчазного шофера п’ятитонки Василя Михайловича.
— Василю Михайловичу, — постукав він. — Василю Михайловичу, можна мені цуценя в коридорі держати?
Височезний Василь Михайлович відчинив двері, заступив своєю широченною постаттю весь прохід.
— А путящий звір? — запитав він глухим басом.
Кешка задер голову — інакше на Василя Михайловича не можна було дивитися.
— Хороший, — кивнув він. — Пузатий і хвіст як колесо.