Людмилка й сама це бачила, але що вдієш, — такий у неї характер нікчемний.
— Ні, наплював, — твердила вона. — Хуліган…
— Це я — хуліган? — розсердився Кешка. — Тоді ти… ти… — Він ще не придумав, що сказати, а Людмилка вже випалила:
— Кешка-головешка!..
Кешка був такий же хлопчак, як усі. І йому спало на думку те ж саме, що й усім хлопчакам, коли їх дражнять чи ображають. Він стиснув кулаки і ступив уперед.
— Ага, так, Людмилко… Я ж тобі зараз дам…
Та ба! Людмилка, як миша, шмигнула у своє парадне і, задерши голову, заголосила:
— Ма-а-ма-о!.. Кешка б’ється!..
На крик до парадного прибігли Мишко і Круглий Толик.
— Ти справді їй надавав? — спитав Мишко.
— За що? — поцікавився Толик.
— Не встиг, — сумно признався Кешка. — Прозивається весь час… Та ще й бреше…
Людмилка висунула з парадного голову і нудним голосом прокричала:
— Хуліган!.. Ти чого мені на рукавичку наплював?..
Хлопці глянули на Кешку. Обоє здивовано підвели брови.
— Знову бреше… Зовсім я не плював. — І Кешка розповів усе як було.
— Та-ак… — промовив Мишко і порадив: — Знаєш, ти з дівчиськами краще не зв’язуйся, з ними завжди неприємностей ціла купа…
— Ну, що ти… — заперечив Толик, — є ж, мабуть, хороші дівчиська на світі.
— Зроду не стрічав, — заявив Мишко.
— А всі хлопчаки — хулігани!.. — прокричала Людмилка із свого парадного. Але хлопці вдали, ніби це їх не стосується.
Кешка гуляв сам біля стосу дров і вже хотів було йти додому, як побачив Мишка. Мишко вискочив надвір у старих, стоптаних валянках. Шия в нього була сяк-так замотана шарфом, зате він щільно закутався в розстебнуте пальто і навіть притримував його рукою. Мишко був чимось схвильований. Він раз у раз підносив руку в яскравій рукавичці до лиця, сердито сопів і тер собі під носом. Помітивши біля стосу дров Кешку, Мишко підійшов до нього і, дивлячись собі під ноги, похмуро сказав:
— Кешко, ти правильна людина… Хочеш, я тобі щось подарую?