— Хочу, — зразу ж погодився Кешка.
— А не відмовишся? — не підводячи очей од своїх валянок, запитав Мишко.
— Ну хто ж од подарунків відмовляється? — щиро здивувався Кешка.
Його друг не любив попусту балакати і, якщо заговорив про подарунок, — значить, подарує. Але що?.. Кешку страшенно мучила цікавість, однак у таких випадках треба зберігати абсолютну байдужість і спокій. А Мишко тим часом посопів трохи, долаючи в собі останній жорстокий сумнів — віддавати чи ні? — і рішуче промовив:
— Гаразд… Тільки гляди — бережи й піклуйся… Я тобі його як найліпшому другові дарую. — Мишко відхилив комір, тихо покликав: —Шкряго… Шкряго… — І раптом з-під Мишкового шарфа висунулась біла мордочка, покрутила гострим носом, метнула туди-сюди червоними оченятами і заховалась.
— Що це за диво? — спитав Кешка.
Мишко посміхнувся і відповів, що це зовсім не диво, а звичайний білий щур.
— Дуже розумний, — переконував він. — У вашій квартирі жодної миші не буде, — всіх пожере. А який охайний — страх… Шкряго, Шкряго, — знову лагідно покликав він.
Щур знову висунувся, але тепер уже з рукава. Огледівся і виліз увесь. Він був великий, завбільшки з долоню, тільки значно вужчий і дуже гарний — весь білий, як сніг. Щоправда, вигляд йому трохи псував довгий хвіст — рожевий і зовсім голий.
— Шкряжечко, — примовляв Мишко, — ти не бійся, у Кешки тобі добре буде: він хороший, ласкавий… Ти чуєш, Кешко? Годуй його інколи ковбасою.
— Добре, — погодився Кешка; йому кортіло хутчій забрати щура. Не подобалось тільки щурове ім’я — Шкряга. — Мишко, а чому його так чудно кличуть?
— Це його моя матуся так прозвала;, у неї до тварин ніякої симпатії нема. Хочеш, вигадай інше ім’я Шкрязі — то байдуже. — Мишко погладив щура по сніжній шкірці, зітхнув і сунув подарунок Кешці в руки.
Кешка обережно взяв звірка. А Мишко сильно потер рукавичкою під носом і мовчки пішов додому на перший поверх.
Ось так почалася ця історія, трохи смішна і трохи сумна. Насамперед Кешка дав звіркові нове ім’я; тепер він називався Сніжком. Потім Кешка нагодував Сніжка ковбасою, як велів Мишко, постелив у коробку з-під черевиків вату.
— Віднині це твій дім, — сказав він. — Спи, Сніжок, — і засунув коробку із щуром під мамине ліжко. Його постіль була на отоманці.
Вранці Кешка проснувся перший: мама ще спала. Кешка одразу ж поліз дивитися Сніжка. В коробці його не було. Тоді Кешка заліз далі під ліжко, — може, Сніжок заховався там серед старих іграшок. Але щура не було видно… Кешка виліз назад, намагаючись не шуміти, щоб не розбудити маму, і раптом побачив Сніжка. Він сидів у мами на грудях стовпчиком— умивався. Кешка так і завмер.
Неприємність може статися в будь-яку пору дня, але найгірше, коли вона станеться вранці,— вважай, що весь день зіпсовано.
Кешка сидів біля ліжка ні живий ні мертвий. А мама розплющила очі, моргнула, потім міцно зажмурилась і потрясла головою. Щур, як і досі, старанно вилизував шерстку і добродушно поглядав на маму червоним, як вогник, оком.
— Кешко, що це значить? — спитала мама пошепки.
— Нічого… Це Сніжок…
Мама взяла щура двома пальцями за загривок і кинула його на синову постіль.
— Дуже дотепно, — сказала мама сухо, потім устала, накинула халат і заходилася поправляти біля дзеркала своє пушисте волосся. Кешка побачив, як мама непомітно намочила пальці одеколоном і витерла їх об халат.