— Ну от, — сказала вона, — тепер вода саме добра, можна купатися… Сонечко постаралося.
Кешка засміявся, але не сперечався з мамою. Мама спала і не бачила, хто нагрів море. От і може вона помилитися.
Вранці Кешку розбудили мамині холодні руки. Кешка щулився, залазив глибше під ковдру. Але руки діставали його й там. Мама примовляла:
— Уставай, сплюхо, зима!.. Білі мухи прилетіли.
Кешка висунув голову з-під ковдри.
— Обманюєш, білих мух не буває.
Мама повернула голову Кешки до вікна, і він побачив, що за шибкою повільно летять лапаті білі сніжинки. Вони кружляють, обганяють одна одну, сідають на голі гілки великої липи.
Кешка в самих трусиках підбіг до вікна. Вулиця бїла-біла. І трамваї, і автобуси, і «Победьі», ЗІЛи — всі у білих накидках. У перехожих, які зупинилися почитати газету, на плечі лягли пухнасті білі коміри.
— Сніг!.. — закричав Кешка. А мама засміялася.
Була неділя, і Кешка одразу ж після сніданку побіг у двір, щоб побачитися з Мишком, головним своїм другом, який був на два класи старший. І ще треба було поговорити з Круглим Толиком, але… Першою, кого зустрів Кешка у дворі, була Людмилка. Правду кажучи, Кешка не дуже хотів з нею зустрічатися. Вона завжди прозивалася: Кешка-головешка… А спробуй за нею погнатися, — як куля влетить у своє парадне і загорлає на весь дім: «Маа-маа!!»
Іншим разом Кешка обминув би Людмилку, навіть балакати з нею не став би. Він так і хотів зробити, але язик сам по собі взяв і сказав:
— Людмилко, а я все про сніг знаю! Ага!..
— Я теж знаю, — відповіла Людмилка і спіймала на рукавичку велику сніжинку. — Сніг — це такі зірочки.
— І зовсім ні… Сніг — це мерзла вода. З теплих морів до нас прилітають хмари, тумани і тут від морозу перетворюються на сніг.
— Брешеш, — насупилася Людмилка, — все брешеш.
Кешка взяв Людмилчину руку і підніс до свого лиця. Зірочка тремтіла на довгих шерстинках, немов от-от полетить. її численні промені нагадували то списи, то ялинові гілки.
— Хіба ж можна таке з води зробити? — переможно прошепотіла Людмилка.
Тоді Кешка широко відкрив рота і легесенько, щоб зірочка не полетіла, став дмухати… Гострі кінці в списів затупилися, ялинові гілки почали в’янути, опадати… Зірочка зморщилась, підібрала свої промені під себе і раптом перетворилася на блискучу круглу краплю…
— Бач, а ти не вірила… — підвів голову Кешка.
Очі в Людмилки стали сині, як вода, в якій підсинюють білизну. Вона тупнула ногою і закричала;
— Ти чого на мою рукавичку наплював?!
— Ти що? — обурився Кешка. — Це ж сніжинка розтала!