— Завтра субота; до неділі висохнуть і стіни, і підлога, — сказав тато. — Коли все буде гаразд, і човен щасливо дістанеться до берега, тоді я зроблю все, що слід, і в неділю прошу — завітай па острів!
— Можна зараз хоч глянути на нього?
— Поки що ні.
— Тату…
— Ну, що з тобою зробиш! — Тато відчинив двері комірчини. Там горіла електрична лампочка, і на ній був абажур чи то з соломи, чи з осоки — геть-чисто гостроверхий дах індіанської халупи… Одне слово, чудовий абажур! А на двох стінах були квіти і пальми, вирізані з кольорового картону. І мавпи, і жирафа, і слон… А на третій стіні — море! Блакитні хвилі набігали одна на одну, і над ними височів сніжно-білий маяк.
До стін були прибиті полиці, і на них лежало різне моряцьке знаряддя: інструменти, кишеньковий ліхтарик і навіть… транзистор!
Підлогу вкривала рогожа, а посередині стояла лава. Біля неї стіл. На столі — книжки — «Робінзон» і «Мандри Гуллівера». Отже, на острові можна й читати, і уроки робити…
На полиці Жолі помітив ще й бінокль. Щоправда, не морський, а театральний; але хіба в нього не можна дивитися на море? Хіба не побачиш у цей бінокль піратський корабель?!
— Тату! — вигукнув Жолі. — А можна мені зараз погратися?
— Стіни ще не висохли, синку. Завтра вже субота, і якщо будеш поводитись так гарно, як досі, то в неділю…
— А я… я… я хочу зараз…— запхинькав Жолі.
Тато похитав головою, і Жолі схаменувся. Ні! Зараз він повинен слухатись!
Жолі подався до вітальні, ще раз проглянув уроки і ще раз перевірив, чи всі книжки та зошити складено в ранець. Потім допоміг накрити на стіл, але рухався, наче сновида. Він думав тільки про острів, про свій чарівний острів. Тож забув принести склянки, забув, куди класти ложку, а куди виделку та ніж…
В неділю він уже буде на острові! Там гратиметься весь день. Схоче — у піратів, схоче — в індіанців, схоче — у Робінзона… І неодмінно покличе Шаньї Еніша та Берці Хартаї…
До вітальні увійшла мама.
— Жоліко, тато з дівчатками знову кудись пішов. Вечерятимуть вони трохи пізніше. А ти вечерятимеш зараз?
— Куди вони пішли?
— У справах.
— А чи не принесуть вони мені ще що-небудь на острів?
— Кому що, а курці просо! — всміхнулася мама. — Ну, то ти голодний, чи не голодний?
— Голодний, мамуню! — відповів Жолі. — Повечеряю, швиденько ляжу спати, то й ранок швидше настане…
— І швидше вирушиш на свій острів, — засміялася мама. — Ну, гаразд, зараз принесу вечерю.