— Вбито? — повторив господар, підкреслено здивувавшись.
— Авжеж, — кивнув я. — Невже ви не підозрювали, що це могло статися?
Ілієв дивився на мене, наче не міг збагнути запитання.
— Ви не припускали, що Медарова вбито? — наполягав я.
— Чого я мав припускати? — злякано глянув на мене господар.
— А чому не можна було припустити? — відповів я. — Навіщо ж тоді вартовий біля дверей? Для чого робили обшук? Чому я сиджу тут і розмовляю з вами? Гадаєте, через те, що у когось розрив серця? Далебі, ви ж не дитина!
— Кажу вам, і на думці не мав… — знічено промимрив Ілієв.
— Може, ви не були певні? Може, припускали, але не були певні?
— Чесно кажучи, навіть не припускав, — твердив своє господар. — Гадав, усе це тому, що Медаров сидів у тюрмі…
Я намагався перехопити його погляд, але Ілієв безтямно втупився в коричневу фаянсову статуетку на столі. Можливо, господар каже неправду… А може й справді нічого не розуміє у формальностях слідства. Я закурив, намагаючись передбачити, на яку з цих версій наштовхне мене поведінка співрозмовника. Але той сидів нерухомо.
— Та-ак… — нарешті порушив я мовчанку. — А я сподівався, що ви подасте мені найкращу допомогу.
— Чому саме я? — стріпнувся господар.
— Як це чому? А тому, що ви робітник, що ця влада — це ваша влада, тому, що саме такі, як ви, — її найнадійніша опора.
— Я завжди робив усе, що міг, — втомлено промовив Ілієв. — Не хочу вихвалятись, але на заводі мене вважають за взірець. Все, що я маю, дала мені влада… Тому і я віддаю все, що можу…
Він замовк. Я теж мовчав, машинально лічив удари настінного годинника, який чітко відклацував секунди. Ледве дійшов до десяти, як Ілієв відірвав погляд од фаянсової статуетки й глянув на мене. В очах у нього прозирали і пригнічення, і мука, і благання. — Скажіть, товаришу, чим я завинив?.. От уже стільки років ударно працюю, маю дім, один син уже скінчив школу й пішов до армії, другий — кращий учень у класі, вчиться, як бачили, на скрипці. Скрипка… В його роки я не знав іншого інструмента, ніж французький ключ, а він, бачте… Діти ростуть, ми працюємо, взагалі живемо, як люди… І раптом до мене припирається колишня людина, оселяється в моїй хаті, вплутує мене в свої справи… Скажіть, чим я завинив?.. Крім того, що, як дурень, впустив його…
Він дивився на мене, немов чекав пояснень. Але в мене така професія, що я сам шукаю пояснень, а не даю їх. В даному разі скарга Ілієва справді видавалася щирою, та оце «видавалася» — річ вельми не точна.
— Бачте, Ілієв, я зовсім не звинувачую вас. Просто розраховував на вас — може, пригадаєте якісь подробиці, що їх не завважили під час слідства…
— Все, що знав, я вже розповів… Може й пропустив щось, хіба ж пригадаєш: минуло двадцять років… Давні справи…
— Давні, авжеж. Але старе подеколи вмирає в муках. Ви самі бачите: думали, що все давно відшуміло, і раптом — людина повертається з минулого. Взагалі, як сказав Ленін, старе не можна покласти в труну й закопати в землю. Воно інколи отруює повітря гниттям, і ось вам, — такі, як я, мусять робити дезінфекцію. Та полишмо узагальнення й повернімося до дріб'язку буднів. Якщо далеке минуле забуто, вдовольнімося близьким: що робив учора ваш квартирант?
Ілієва, здається, трохи налякав несподіваний поворот розмови. Цей чоловік, мабуть, взагалі легко страхається.
— Вчора? — перепитав він, аби виграти час і зібратися з думками. — Вчора не робив нічого особливого. Наскільки я знаю від жінки, весь день був у хаті.
— А коли вийшов?