— Так… То що я хотів сказати?.. — Господар потер лоба.
— Йшлося про банкноти, — нагадав я.
— Вони не дуже цінували банкноти… Не настільки вірили Філову. Все обертали у золото. Тому за весь час майже не відкривали на «Комету» банківських рахунків. А Костов, кажуть, викрав цілий сейф золота.
— Отакі були компаньйони?
— Компаньйони… — пробурмотів Ілієв зневажливо. — Наче кіт з собакою… Тільки про людське око компаньйони…
— То як же можна було довірити усе золото Костову?
— Не думаю, щоб йому довірили. Усі троє переїхали на віллу Костова в Княжеві. Мали там, видно, спільну схованку. А в ніч на восьме Костов тихенько випорожнив схованку й подався з Андрєєвим на аеродром.
— Хто такий Андрєєв?
— Шофер. Шофер Костова. Разом з Костовим зник і Андрєєв.
— Він теж утік до Німеччини?
Напевно, — стенув плечима Ілієв.
Ви вірите в це?
— Звідки мені знати?.. — Господар здивовано подивився на мене. — Так казали тоді.
— А ви втекли б? — спитав я.
— Я? А чого мені тікати?
— А чого втік Андрєєв? Він був шофером, як і ви. Мав же, певно, жінку й дитину. Чому ж усе покинув і втік до Німеччини?
— Звідки мені знати?.. Так тоді казали.
— Ну, гаразд. Повернімося до сучасності. Медаров скаржився на щось? Боявся чогось?
— На серце скаржився, на що ж інше… — відказав Ілієв. — З серцем зле, а мастику не полишав. Правда, по двісті грамів на день, але й це шкодить… Коли-небудь та виникне перебій у серці, і край… Так воно й сталося.
— Воно-то так… — погодився я. — Принаймні здається, що так. А насправді…
Я закурив нову цигарку, потім подивився господареві у вічі й мовив трохи іншим тоном:
— Слухайте, Ілієв. Щодо смерті Медарова ви безумовно маєте рацію. Справді, він мертвий. Що ж до іншого, ваша версія, боюся, не підтверджується фактами. Медаров помер не через серце. Медарова вбито.