— Певно, коло восьмої вечора, бо я саме незадовго до того повернувся, а це буває звичайно о пів на восьму.
— Він нічого не казав?
Нічого. Взагалі був не з говірких.
І ви не помітили нічого особливого в його поведінці? — наполягав я.
— Нічого. Замкнув двері — він завжди замикав кімнату — і пішов.
— А ви?
— Що я? — вражено запитав Ілієв.
— Ви не виходили ввечері?
Мій співрозмовник трохи занепокоївся.
— Ні. Нікуди.
— Добре, — сказав я, підвівшись. — На сьогодні досить. Хоч, відверто кажучи, я сподівався взнати від вас більше. Ми, Ілієв, особливо надіємося на таких, як ви…
Ілієв також підвівся.
— Хочу бути вам корисним Але, як бачите, мало знаю… Гадаю, Сиракови зможуть розповісти вам більше. Либонь, він їм казав що-небудь… А я, що ж: колишній шофер… Медаров і тепер дивився на мене, як на свого шофера…
— Отаке, — проказав. — В цьому винні ви самі. Не треба було дозволяти йому дивитися на вас як на свого шофера… Ви вже давно стоїте вище за шофера якогось нікчеми. Чи не так?
Господар кивнув, але на його обличчі я не помітив виразу надмірної гідності.
— Гаразд, — сказав я, загасивши цигарку в попільниці. — Подивимось і на Сиракових…
В супроводі господаря я рушив до виходу. Ледве дійшов до дверей, як мені промайнула нова думка. Я оглянув вимикач лампи і простежив за дротами.
— А чому у вас відірвана проводка? — запитав, обернувшись до Ілієва.
— Та ось… тут, у холі, свого часу взагалі забули зробити проводку… Трапляються такі помилки, знаєте…
Господар спробував усміхнутись, але, видно, йому було не до веселощів.
— А хто вам лагодить електрику?
— Як це — лагодить?