— Так, саме її, — підтвердив Андреас.
— Скільки ти їй винен? — поцікавився Войтех.
— Двісті франків! — сказав Андреас.
— Тоді я піду з тобою! — сказав Войтех.
Дзвони все ще дзвеніли. Приятелі зайшли до церкви. Меса щойно почалась, і Войтех прошепотів Андреасові:
— Негайно дай мені сто франків! Я раптом згадав, що на вулиці на мене чекає один знайомий. Бо інакше я потраплю до криміналу!
Андреас не вагаючись віддав йому всі двісті франків, які в нього ще були, і сказав:
— Я зараз вийду до тебе.
Щойно він зрозумів, що в нього нема більше грошей, щоби віддати борг Терезі, йому видалося безглуздим залишатися в церкві до кінця меси. Зачекавши заради пристойності ще хвилин п’ять, він вийшов і подався через дорогу в бістро, де на нього чекав Войтех.
Відтепер Андреас і Войтех залишились приятелями — вони пообіцяли це один одному навзаєм.
Звісно, жодного знайомого, якому він нібито був винен гроші, Войтех не мав. Одну купюру в сто франків, яку йому позичив Андреас, він дбайливо загорнув у хусточку і зав’язав вузликом. А на інші сто франків запросив Андреаса випити, і ще раз випити, і ще раз випити, а вночі вони пішли в той заклад, де за столиками сиділи люб’язні дівчата, і провели там три дні, а вийшли звідти, то був уже вівторок, і Войтех попрощався з Андреасом зі словами:
— Побачимося в неділю, в той самий час і на тому самому місці.
— Бувай! — сказав Андреас.
— Бувай! — відповів Войтех і зник.
У цей вівторок пополудні падав такий рясний дощ, що Войтех і справді миттєво зник. Принаймні так здалося Андреасові.
Йому здалося, що його друг розчинився в дощі, так само несподівано, як і трапився йому на шляху, і позаяк грошей у нього в кишені залишалося лишень тридцять п’ять франків, а він, вважаючи себе пещенцем долі, був упевнений, що з ним обов’язково ще не раз станеться чудо, то вирішив, як чинять усі бідні та питущі, знову віддати себе у руки Богові, єдиному, в кого він вірив. Тож він пішов до Сени і спустився звиклими сходами, що вели до пристановиська волоцюг.
Тут він зіштовхнувся з чоловіком, який саме збирався піднятися на міст. Він видався Андреасові дуже знайомим, отож Андреас з ним чемно привітався. Це був охайний з виду, доволі вже немолодий пан. Він зупинився, уважно подивився на Андреаса і, врешті, запитав:
— Вам потрібні гроші, коханий пане?
Андреас упізнав із голосу, що це той самий пан, якого він зустрів три тижні тому. І тому сказав:
— Я добре пам’ятаю, що й досі винен вам гроші, мені слід було віднести їх Святій Терезі. Але, знаєте, за цей час стільки всього сталося. І мені вже втретє завадили віддати гроші.
— Ви помиляєтесь, — сказав літній, добре вбраний пан, — я не маю честі вас знати. Ви, очевидно, з кимось мене плутаєте, однак мені здається, що ви у скруті. А щодо Святої Терези, про яку ви щойно згадали, я по-людськи їй настільки вдячний, що, безперечно, готовий позичити вам ту суму, яку ви їй заборгували. Скільки це?
— Двісті франків, — відповів Андреас, — але вибачте, Ви ж мене не знаєте! Я людина честі, а ви навряд чи зможете надіслати мені нагадування про мій борг. Бо честь я маю, а от адреси ні. Я сплю під одним із цих мостів.