— О, це не біда! — вигукнув літній пан. — Я теж там сплю. І ви мені просто-таки зробите ласку, за яку я буду вам безмежно вдячний, якщо візьмете в мене ці гроші. Бо я теж у великому боргу перед маленькою Терезою!
— Тоді, — сказав Андреас, — я до ваших послуг.
Він узяв гроші, трохи почекав, поки той пан не піднявся сходами, а потім і сам пішов тими самими сходами нагору та подався звичною дорогою на вулицю Чотирьох вітрів, до російсько-вірменського ресторану «Тари-Бари», де й залишився до суботнього вечора. А тоді згадав, що завтра неділя і що йому треба йти до каплиці Святої Марії Батільонської.
У «Тари-Бари» було повно людей, бо багато хто з тих, які не мали даху над головою, днювали й ночували там, удень — за шинквасом, вночі — на канапах. У неділю Андреас встав дуже рано, не так через месу, яку боявся пропустити, як зі страху перед господарем, який примусив би його оплатити напої, їжу й ночівлю за всі ці дні.
Однак він помилився: господар встав іще раніше. Адже цей господар знав його і вже давно помітив, що наш Андреас був не від того, щоби щезнути, не заплативши. Отож Андреасові довелося розрахуватися за весь час від вівторка до неділі, за щедрі наїдки і напої, і заплатив він набагато більше, ніж справді з’їв і випив. Бо господар «Тари-Бари» добре розумівся на тому, хто з його клієнтів уміє рахувати, а хто ні. А наш Андреас належав до числа тих, хто рахувати не вміє, як багато пияків. Таким чином, Андреас віддав значну частину грошей, які мав при собі, але все-таки пішов у бік каплиці Святої Марії Батільонської. Однак він уже знав, що йому не вистачить грошей, аби віддати Святій Терезі весь борг. Пам’ятав він і про свого друга Войтеха, з яким умовився зустрітися, так само, як і про свою маленьку позичальницю.
Отже, він наблизився до каплиці, на жаль, і цього разу по закінченню меси, і знову назустріч йому сунув натовп людей, які виходили з церкви. Коли ж він уже за звичкою вирушив до бістро, то раптом почув, що ззаду його хтось кличе, і відчув у себе на плечі чиюсь важку руку. А обернувшись, побачив поліціянта.
Наш Андреас, в якого, як ми знаємо, подібно до багатьох його товаришів у нещасті, не було документів, злякався і поліз у кишеню, просто щоби зробити вигляд, ніби має якісь документи і ніби з цим у нього все гаразд. Однак поліціянт сказав:
— Я вже знаю, що ви шукаєте. Але в кишені ви шукаєте марно! Ви щойно загубили ваше портмоне. Ось воно, — промовив поліціянт і жартома додав: — Так буває, коли в неділю з самого ранку випити занадто багато аперитивів!
Андреас квапливо схопив портмоне — йому ледве стало витримки, щоби підняти на прощання капелюха — і негайно поспішив у бістро.
Там уже сидів Войтех, тільки Андреас упізнав його не відразу, а лише за якийсь час. Та тим сердечнішим було їхнє привітання. Приятелі почали пригощати один одного і ніяк не могли зупинитись. Войтех, ввічливий, як і більшість людей, підвівся з канапи і запропонував це почесне місце Андреасові, а сам, хоч і добряче хитався, обійшов довкола столика, сів навпроти на стілець і почав говорити йому люб'язності. Пили вони лише перно.
— Зі мною знову трапилося щось дивне, — сказав Андреас. — Іду це я сюди, на нашу зустріч, хочу перейти дорогу, як раптом мене хапає за плече поліціянт і каже: «Ви загубили портмоне». І простягає мені портмоне, яке мені зовсім не належить. Я запхав його в кишеню, а тепер хочу поглянути, що це таке.
І з цими словами він витягає портмоне і зазирає всередину. Там лежать якісь документи, які його аніскільки не обходять, але він бачить також гроші, рахує їх, і виявляється, що там рівно двісті франків. І тут Андреас каже:
— От бачиш! Це Божий знак. Тепер я перейду дорогу, зайду в церкву і нарешті віддам гроші!
— Для цього, — відповів Войтех, — ти ще маєш час, поки не закінчиться меса. Навіщо тобі меса? Під час меси ти не зможеш заплатити. От підеш після меси у захристя, а тим часом вип’ємо!
— Гаразд, нехай буде, по-твоєму, — відповів Андреас.
У цю мить відчинилися двері, і Андреас, відчувши різкий біль у серці і велику слабість у голові, побачив, що ввійшла юна дівчина і сіла на диван прямісінько навпроти нього. Вона була зовсім юна, таких юних дівчат, як здавалося Андреасові, він ще ніколи не бачив, і вбрана вона була в усе небесно-блакитне. Вона була такою блакитною, як може бути лише небо, та й те тільки у благословенні дні.
Похитуючись, Андреас підійшов до дитини, вклонився і спитав:
— Що ви тут робите?
— Чекаю на батьків, вони зараз вийдуть з церкви після меси і заберуть мене. Як завжди в останню неділю місяця, — відповіла вона, трохи злякавшись немолодого вже чоловіка, який раптом до неї заговорив. Вона його трохи боялася. Андреас запитав:
— Як вас звуть?
— Тереза, — сказала вона.
— Ти ба! — вигукнув Андреас. — Чудово! Я й не думав, що така велика, така маленька свята, така велика і така маленька позичальниця вшанує мене своїм візитом, хоч я так довго до неї не приходив.