У суботу вранці він прокинувся з твердим рішенням не розлучатися з гарною дівчиною до самого її від’їзду. Так, у ньому навіть цвіла ніжна думка про подорож до Канн із молодою жінкою, бо, як усі злидарі, він був схильний вважати маленькі суми, які лежали у нього в кишені (а особливо схильні до цього питущі злидарі), великими. Тож уранці він ще раз перерахував свої дев’ятсот вісімдесят франків. А оскільки вони лежали в портмоне, а портмоне — в кишені нового костюма, то ця сума виросла в його уяві в десять разів. Тому він зовсім не розхвилювався, коли гарна дівчина, через годину після того, як він її залишив, без стуку зайшла до нього в кімнату, і на її запитання, як вони вдвох проведуть суботу перед її від’їздом до Канн, відповів знічев'я: «У Фонтенбло». Десь, можливо в напівсні, він чув цю назву. У будь-якому разі, він і сам до пуття не розумів, чому і навіщо вона зірвалася йому з язика.
Отже, вони взяли таксі і поїхали до Фонтенбло, а там виявилося, що гарна дівчина знає добрий ресторан, у якому можна поїсти доброї їжі й попити доброго пиття. Знала вона і тамтешнього офіціанта і називала його просто на ім’я. І якби наш Андреас був за природою ревнивим, то міг би й розлютитися. Але він не був ревнивим, тож і не розлютився. Якийсь час вони провели за частунками та питвом, потім поїхали назад, знову на таксі, і ось перед ними лежав сяйливий вечірній Париж, а вони не знали, що їм робити, як не знають люди, які не належать одне одному, а просто випадково здибалися. Ніч розстелилася перед ними як надміру світла пустеля.
А вони вже не знали, що їм одне з одним робити, після того, як легковажно змарнували те суттєве пережиття, яке буває дається чоловікові та жінці. Отже вони вирішили піти в кіно — що ще залишається людям нашого часу, коли вони не знають, куди їм податися. І от вони сиділи в кінотеатрі, але темряви там не було, не було й пітьми, це можна було лише заледве назвати потемками. І вони тиснули одне одному руки, дівчина і наш друзяка Андреас. Але його потиск був байдужим, і він сам від того страждав. Він сам. Тому, коли почалася перерва, він вирішив піти зі своєю гарною дівчиною у фойє і випити, і вони туди пішли і випили. А фільм його більше аніскілечки не цікавив. Вони повернулися до готелю в доволі великому сум'ятті.
Наступного ранку — а це була неділя — Андреас прокинувся з усвідомленням свого обов’язку: він мусить повернути гроші. Він підвівся швидше, ніж напередодні, так швидко, що гарна дівчина прокинулась і налякано запитала:
— Що за поспіх, Андреасе?
— Мушу повернути борг, — сказав Андреас.
— Як? Сьогодні, в неділю? — здивувалася гарна дівчина.
— Так, сьогодні, в неділю, — підтвердив Андреас.
— А кому ти заборгував ці гроші — чоловікові чи жінці?
— Жінці, — нерішуче вимовив Андреас.
— Як вона називається?
— Тереза.
Тут гарна дівчина підскочила з ліжка, стиснула кулаки і вдарила Андреаса просто в обличчя.
Вона втекла з його кімнати, а він вийшов з готелю. І, не озираючись, покрокував у напрямку Святої Марії Батільонської, твердо переконаний, що нині врешті зможе віддати маленькій Терезі двісті франків.
Тепер Провидіння, або, як сказали б менш віруючі люди, випадок, хотіло, щоб Андреас знову трохи спізнився на месу, що почалась о десятій годині. І очевидно, що він побачив неподалік від церкви те бістро, в якому вже випивав минулого разу, і що зайшов туди знову.
Отже, він замовив випити. Але з обережності, притаманної йому і всім бідним світу сього, навіть якщо вони переживають чудо за чудом, він вирішив спершу перевірити, чи справді має достатньо грошей, і витяг своє портмоне. І тут побачив, що від його дев'ятисот вісімдесяти франків майже нічого не залишилося.
Він нарахував лише двісті п’ятдесят, замислився й збагнув, що гроші в нього забрала гарна дівчина в готелі. Але наш Андреас тим не переймався. Він сказав собі, що за кожне задоволення слід платити, а задоволення він отримав, тож мусив був заплатити.
Він хотів зачекати тут, поки не задзвонять дзвони, дзвони сусідньої каплиці, щоби піти на месу і врешті повернути борг маленькій святій. Тим часом йому захотілося випити, і він замовив випити. Він пив. Дзвони, які закликали до меси, почали гудіти, і він гукнув: «Офіціанте, рахунок!», розрахувався, підвівся, вийшов на вулицю і просто під дверима зіштовхнувся з дуже високим широкоплечим чоловіком. Він одразу ж назвав його на ім’я: «Войтех». А той водночас вигукнув: «Андреас!». І вони кинулись один одному в обійми, тому що обоє були колись гірниками в Квебеку і разом працювали на тій самій копальні.
— Якби ти тут на мене зачекав, — сказав Андреас, — лише двадцять хвилин, скільки потриває ця меса, ні хвилини довше!
— Нізащо, — сказав Войтех. — Відколи це ти взагалі ходиш до меси? Терпіти не можу попів, а ще менше — тих, хто до них ходить.
— Але я іду до маленької Терези, — заперечив Андреас, — я винен їй гроші.
— Ти маєш на увазі маленьку Святу Терезу? — перепитав Войтех.