Кімната, у якій відтепер мешкав Андреас, мала номер вісімдесят дев’ять. Залишившись сам, Андреас одразу ж сів у зручний, обтягнений рожевим репсом фотель і роззирнувся. Спершу він побачив рожеві шовкові шпалери, суцільний малюнок яких переривався ніжно-золотистими папужачими голівками, на стінах три кнопки зі слонової кістки, справа, на одвірку, поряд із ліжком накаслик і на ньому лампу з темно-зеленим абажуром, а ще — двері з круглою білою клямкою, за якими ховалося щось таємниче, принаймні для Андреаса. Крім того, поблизу ліжка був чорний телефон, прикріплений таким чином, щоб той, хто лежав у ліжку, міг без зусиль взяти слухавку правою рукою.
Андреас вже досить довго розглядав покій і вирішив ознайомитися з ним поближче, та раптом його охопила цікавість. Справа в тім, що двері з білою клямкою його пантеличили, і, незважаючи на свій страх і на те, що він не був звиклий до готельних номерів, Андреас підвівся і вирішив подивитися, куди ведуть двері. Він думав, що вони, звісно ж, замкнені. Яким же було його здивування, коли двері добровільно, майже послужливо відчинилися!
Тепер Андреас побачив, що це була лазничка, з блискучими кахлями, зі сліпучо-білою ванною і туалетом, словом, те, що в його колах прийнято називати нужником.
У цю мить він відчув потребу помитися і відкрутив обидва крани, пустивши до ванни гарячу і холодну воду. А коли роздягнувся, щоб у неї залізти, то пошкодував, що не має сорочок, бо, скинувши з себе ту, що була на ньому, побачив що вона дуже брудна, і вже наперед боявся моменту, коли, вийшовши з ванни, буде змушений вдягнути її знову.
Він зайшов у воду, усвідомлюючи, що дуже давно не мився. Купався з насолодою, потім підвівся, вдягнувся і не знав, що робити далі. Радше з розгубленості, аніж із цікавості він відчинив двері своєї кімнати, визирнув у коридор і побачив там молоду жінку, яка щойно, як і він сам, вийшла зі свого номера. Йому здалося, що вона гарна і молода. Так, вона нагадала йому продавчиню в крамниці, де він придбав портмоне, і навіть трішки Кароліну, тому він злегка вклонився перед нею і привітався, і позаяк вона кивнула йому у відповідь, він зібрався на силі та сказав їй відверто:
— Ви вродлива.
— Ви мені теж подобаєтеся, — відповіла вона, — Хвилинку! Можливо, ми з вами побачимося завтра.
І зникла в темноті коридору. Андреас, відчувши раптом потребу в коханні, подивився на номер дверей, за якими мешкала ця жінка.
А це був номер вісімдесят сім. І Андреас закарбував його у своєму серці.
Він повернувся назад до своєї кімнати, зачекав, прислухався і вирішив не чекати ранку, щоби зустрітися з гарною дівчиною. За останні дні він вже переконався, завдяки майже безперервній низці чудес, що на нього зійшла милість, і саме тому вважав, що має право на деяку зухвалість і, припустив, що, так би мовити, з увічливості мусив би навіть піти назустріч своїй милості, анітрішки її не применшуючи. Отже, тільки-но зачувши тихі кроки дівчини з вісімдесят сьомого номера, він обережно прочинив двері своєї кімнати і, визирнувши у щілину, побачив, що це й справді вона і що вона повертається до себе в кімнату. А от чого він, однак, не помітив внаслідок повної відсутності досвіду в останні роки, була та недругорядна обставина, що гарна дівчина помітила, як він підглядає. І тоді вона — як навчили її фах і звичка — хутко навела позірний порядок у своїй кімнатці, згасила верхню люстру, лягла на ліжко, взяла в руку книжку і при світлі лампи на накаслику почала читати, хоча це й була книжка, яку вона вже давно прочитала.
За якийсь час, як вона і сподівалася, хтось несміло застукав у її двері, і ввійшов Андреас. На порозі він зупинився, хоча був упевнений, що за мить уже отримає запрошення підійти ближче. А гарна дівчина не змінила пози, навіть не випустила з рук книжки, і лише запитала:
– І чого ви бажаєте?
Андреас, набравшись упевненості в собі завдяки купелі, милу, фотелю, шпалерам, папужим головам і костюму, відповів:
— Я не можу чекати до завтра, шановна.
Дівчина мовчала.
Андреас підійшов ближче, запитав, що вона читає і сказав щиро:
— Мене книжки не цікавлять.
— Я тут лише тимчасово, — сказала дівчина, не підводячись із ліжка, — і буду лише до неділі. У понеділок я мушу знову виступати в Каннах.
— Як хто? — поцікавився Андреас.
— Я танцюю в казино. Мене звуть Ґабі. Ви що, ніколи не чули мого імені?
— Звісно, я знаю його з газет, — збрехав Андреас і хотів додати: «Якими я вкриваюся». Але стримався.
Він присів на краєчок ліжка, і гарна дівчина не мала нічого проти. Вона навіть відклала книжку, і Андреас залишився в кімнаті вісімдесят сім до ранку.