— О, звісно, я його знаю, це навіть мій друг. Просто малюнок видався мені невдалим.
І щоби його більше ні про що не питали, швидко розрахувався і пішов.
Тепер він відчув голод. Зайшов у найближчий ресторан, поїв, випив червоного вина, а після сиру й кави вирішив решту дня провести в кінотеатрі. От тільки не знав, у якому. І, свідомий того, що наразі в нього в кишені не менше грошей, ніж у будь-кого з тих заможних чоловіків, які ідуть йому назустріч вулицею, подався на Великі бульвари. Між Оперою і бульваром Капуцинів він почав шукати фільм, який міг би йому сподобатися, і врешті знайшов. На плакаті, що анонсував цей фільм, було зображено чоловіка, який очевидно мав намір загинути у небезпечній пригоді. Як повідомляв плакат, герой ішов безжальною, спаленою сонцем пустелею. Саме на цей фільм і пішов Андреас. Він почав дивитися стрічку про чоловіка, який іде спаленою сонцем пустелею, і вже був готовий вважати героя симпатичним і відчути свою спорідненість із ним, як раптом у сюжеті відбувся несподівано щасливий поворот: чоловіка в пустелі врятував науково-дослідний караван, що проходив неподалік, і повернув його в лоно європейської цивілізації. Після цього Андреас втратив будь-яку симпатію до героя фільму. Та тільки-но він зібрався підвестися, як на екрані з’явився портрет його однокласника, якого він уранці, стоячи біля шинквасу, бачив за спиною господаря. Це був славетний футболіст Кан’як. Тут Андреас згадав, що колись, років двадцять тому, сидів з тим Кан’яком за однією партою, і вирішив завтра ж довідатися, чи не в Парижі, бува, зараз його старий шкільний приятель.
Адже наш Андреас мав у кишені не менше, ніж дев’ятсот вісімдесят франків.
А це немало.
Але ще перед тим, як вийти з кінотеатру, Андреас зметикував, що не потрібно чекати до ранку, аби знайти адресу свого друга й однокласника, а надто враховуючи ту досить-таки велику суму, яка лежала у нього в кишені.
Усвідомлюючи, скільки грошей у нього залишилося, Андреас так посміливішав, що вирішив просто в касі запитати адресу свого друга, славетного футболіста Кан’яка. Він гадав, що для цього треба буде звернутися особисто до директора кінотеатру. Та ні! Хто ще був такий відомий у всьому Парижі, як футболіст Кан’як? Його адресу знав навіть білетер при вході. Кан’як мешкав у готелі на Єлисейських полях. Білетер одразу ж назвав готель; і наш Андреас, не зволікаючи, вирушив туди.
Це був пристойний, маленький і спокійний готель, один із тих готелів, у яких зазвичай полюбляють селитися футболісти та боксери, еліта нашого часу. У фойє Андреас відчув себе трохи чужим, та й працівникам готелю він теж видався якимось чужинцем. Проте вони сказали, що відомий футболіст Кан’як зараз у себе і в кожну мить може спуститися у фойє.
За кілька хвилин той і справді вийшов, і вони з Андреасом ураз впізнали одне одного. Ще стоячи у фойє, почали обмінюватися давніми шкільними спогадами, а потім пішли разом вечеряти, і обидва щиро тішились цій зустрічі. Отже, вони вечеряли разом, і якось між іншим славетний футболіст запитав у свого друга-обірванця:
— Чому в тебе такий обшарпаний вигляд, і взагалі — що на тобі за дрантя?
— Було би жахливо, — відказав Андреас, — якби я зараз почав розповідати, як це все сталося. Це добряче зіпсувало би нам радість від нашої щасливої зустрічі. Не варто про це говорити. Поговорімо про щось веселе.
— Я маю багато костюмів, — сказав славетний футболіст Кан’як. — І буду радий віддати тобі котрийсь із них. Ти сидів зі мною за однією партою і давав мені списати. Що для мене якийсь костюм! Куди тобі його прислати?
— Прислати ти не зможеш, — відказав Андреас, — просто тому, що в мене нема адреси. Я вже довший час живу на берегах Сени, під мостами.
— То я винайму тобі кімнату, — сказав футболіст Кан’як, — бодай для того, аби можна було подарувати тобі костюм. Ходімо!
Повечерявши, вони пішли, і футболіст Кан’як винайняв кімнату. Кімната коштувала двадцять п’ять франків на добу і була розташована неподалік від чудової паризької церкви, відомої як «Мадлен».
Кімната була на шостому поверсі, і Андреасові з футболістом довелося скористатися ліфтом. Андреас, звісно, не мав багажу. Але ні портьє, ні ліфтяр, ані хтось із персоналу готелю цьому не здивувалися. Адже це було диво, а всередині дива немає нічого, чому можна було б дивуватися. Коли обидва приятелі стояли в кімнаті нагорі, футболіст Кан’як сказав своєму однокласникові Андреасу:
— Тобі, певно, потрібне мило.
— Наш брат, — відказав Андреас, — може жити і без мила. Я збираюся прожити тут тиждень без мила, але однаково митимуся. Та зараз хотів би замовити щось випити на честь цієї кімнати.
І футболіст замовив пляшку коньяку. Вони випили її до дна. Після цього вийшли з готелю, взяли таксі і поїхали на Монмартр, до тої самої кав’ярні, де сиділи дівчата і де Андреас побував лише кілька днів тому. Вони просиділи там дві години, обмінюючись спогадами про шкільні часи, після чого футболіст відпровадив Андреаса додому, тобто, в готель, у винайняту для нього кімнату, і сказав:
— Уже пізно. Я залишу тебе самого. Завтра пришлю тобі два костюми. І… Може, тобі потрібні гроші?
— Ні, — відповів Андреас, — я маю дев’ятсот вісімдесят франків, а це немало. Іди додому!
— Я зайду до тебе за два-три дні, — пообіцяв друг-футболіст.