— Правда.
Біля дверей вона сказала:
— Всього найкращого, приходь ще. Вдень у мене літні курси, але після шостої я завжди вдома.
Вона помовчала, а тоді додала, хитрувато глянувши на нього:
— Побалакаємо про Сверда.
Згори сходами спускався гладкий чоловік у хатніх капцях, м'ятих сірих штанах і з червоно-жовто-синім значком FNL на сорочці.
— Реє, на горищі перегоріла лампочка, — сказав він.
— Візьми нову в комірчині, — відповіла господиня. — Вистачить сімдесята п'ять ват.
Вона знов звернулася до Мартіна Бека:
— Не йди. Адже тобі хочеться залишитись.
— Ні, треба йти. Дякую за чай, за бутерброди й за вино..
З виразу її обличчя видно було, що вона хотіла затримати його. Хоча б з допомогою макаронів з підливою. Та потім передумала.
— Ну що ж, бувай здоров.
— Бувай і ти.
Жодне з них не сказало «до побачення». Поки він добрався додому, вже зовсім стемніло. Він думав про Сверда. І про Рею.
Йому було багато легше на серці. Так легко йому давно вже не було, хоч він ще не усвідомлював чому.
Кольберг і Гунвальд Ларсон сиділи замислені один навпроти одного за письмовим столом у Гунвальдовому кабінеті.
Був ще й досі четвер, і вони щойно залишили Бульдозера Ульсона наодинці в його кабінеті, щоб не перешкоджати йому мріяти про той щасливий день, коли він нарешті посадить за грати Вернера Руса.
— Яка мана опанувала того Бульдозера, — сказав. Гунвальд Ларсон. — Невже він справді так просто відпустить Маурітсона?
Кольберг здвигнув плечима.
— Наче так.
— Хоч би стеження організував, їй-богу, — повів далі Гунвальд Ларсон. — А варто ж, навіть дуже. Чи, по-твоєму, Бульдозер має в запасі якусь іншу геніальну ідею?