— І не було неприродно блідого водія в білій тенісці та вбраного в чорне хлопця, схожого на Гарпо Маркса?
— Не було.
Гунвальд Ларсон кивнув головою, думаючи про своє. Потім сказав:
— Річ у тім, що грабіжник, здається, попався. І він далеко не стихійний революціонер, а нікчемна п'явка, що присмокталась до капіталізму, жила перепродуванням порнографії та наркотиків і думала тільки про свої прибутки, більше ні про що. Лише про себе. І відразу почала продавати своїх спільників, намагаючись урятувати свою шкуру.
Шегрен здвигнув плечима.
— Таких теж багато. Та однаково, той, хто грабує банк, по-своєму… як би тобі сказати… горопаха. Розумієш?
— Розумію, чому ж ні.
— А взагалі, як ти можеш так думати?
— А ти сам збагни як, — відповів Гунвальд Ларсон. — Спробуй поставити себе на моє місце.
— То якого біса ти опинився в поліції? — спитав Шегрен.
— Випадковість. Власне, я моряк. До того ж це було давно, коли багато що здавалось інакшим. Але це до нашої справи не стосується. Я з’ясував те, що мені було потрібне.
— Отже, все?
— Атож, бувай..
— Бувай, — відповів Шегрен.
Він був зовсім спантеличений. Але Гунвальд Ларсон не бачив виразу його обличчя, бо вже пішов. І не чув його останніх слів:
— А однаково я певен, що то була дівка.
Тієї самої ранньої пори в Єнчепінгу, в будинку на Пільгатан, пані Свея Маурітсон поралася вже в кухні — пекла на сніданок булочки з цинамоном, щоб зробити приємність своєму блудному синові, який повернувся додому. Вона й гадки не мала, якими словами цієї хвилини величають її сина в типовому будиночку за триста кілометрів від Єнчепінга. Та коли б почула, що її, любого синочка називають п'явкою, блюзнір дістав би качалкою по голові.
Ранкову тишу розітнув різкий дзвоник біля дверей. Пані Маурітсон поставила на ослін деко з викачаними булочками, витерла руки об фартух і подріботіла до передпокою, човгаючи стоптаними капцями. Старовинний годинник показував ще тільки пів на восьму, й вона занепокоєно глянула на зачинені двері спальні.
Там спав її хлопчик. Вона постелила йому на канапі у вітальні, — проте годинник не давав йому спати, тому серед ночі він збудив її, і вони помінялися місцями. Сердешний геть виснажився від праці, йому треба як слід відіспатися. А їй, глухій, мов пень, годинник не заважав.
Перед дверима стояло двоє високих чоловіків.
Пані Маурітсон не все почула, що вони казали, — але зрозуміла, що їм треба конче поговорити з її сином.
Даремне вона намагалась пояснити їм, що ще дуже рано, мовляв, нехай прийдуть пізніше, коли син виспиться.