Гості були невблаганні, казали, що в них дуже важлива справа, і кінець кінцем вона неохоче пішла до спальні й обережно збудила сина. Він підвів голову, глянув на свого годинника, що стояв на нічному столику, і обурено крикнув:
— Чи ви здуріли? Будите мене серед ночі! Я ж сказав, що мені треба виспатись.
— Тебе хочуть бачити якихось два чоловіки, — з винуватою міною сказала мати.
— Що? — зойкнув Маурітсон і схопився з ліжка. — Гадаю, ви їх не впустили?
Він подумав, що це Мальмстрем і Мурен пронюхали, де він сховався, і прийшли поквитатися з ним за зраду.
Мати похитала головою. Вона вражено дивилася, як син хапливо надяг костюм просто на піжаму, потім забігав по кімнаті, збираючи порозкидані речі й засовуючи їх у валізку.
— Що сталося? — несміливо спитала вона.
Син зачинив валізку, схопив матір за плече й засичав:
— Спровадьте їх! Скажіть, що мене нема! Що я поїхав до Австралії чи ще кудись!
Мати не почула, що він каже, але згадала, що її слуховий апарат залишився з ночі на нічному столику. Поки вона закладала його на вуха, Маурітсон підкрався до дверей і почав наслухати. Жодного звуку. Мабуть, стоять, наготувавши свої пістолети.
Мати підійшла до нього й пошепки спитала:
— Що сталося, Філіппе? Що то за люди?
— Спровадьте їх. Скажіть, що я виїхав за кордон.
— Але ж я вже сказала, що ти тут. Я не знала, що ти не хочеш зустрічатися з ними.
Маурітсон застебнув піджак і взяв валізку.
— Ти вже йдеш? — розчаровано спитала мати. — А я печу булочки. З цинамоном, такі, як ти любиш.
Він рвучко обернувся до неї:
— Які там булочки, коли…
Він замовк і нашорошив вуха. З передпокою долинули якісь невиразні звуки. Вони вже йдуть по нього. А може, застрілять на місці. Обливаючись холодним потом, він розпачливо озирався по кімнаті. Сьомий поверх, у вікно не вискочиш, а вихід зі спальні тільки в передпокій, де на нього чекають Мальмстрем і Мурен.
Він кинувся до матері, що розгублено стояла коло ліжка.
— Підіть до них. Скажіть, що я зараз вийду. Заведіть їх, до кухні, пригостіть булочками. Швидше! Ну, гайда!
Він підштовхнув її до дверей, а сам притулився спиною до стіни. Коли мати вийшла й зачинила за собою двері, він припав до них вухом. Він почув голоси, а за мить важкі кроки, що лунали дедалі ближче. Вони не пішли до кухні, а спинилися перед його дверима. І тоді Маурітсон раптом збагнув, що означає вислів «волосся стало сторч».