— Буде міст імені Сміта, — пообіцяв Нагурський.
Він приніс ракетний гарпун. Гарпуном треба було поцілити точно в одну з тріщин на протилежному боці провалля, щоб він застряг там і дозволив натягнути прив’язаний до нього мотузок.
Нагурський виявився чудовим стрільцем.
— У вас, хлопче, добре піде китобійний бізнес, — відзначив Джон Сміт.
Гарпун міцно застряг у тріщині. Мотузок вдалося натягнути, і всі по черзі переправилися через прірву за допомогою гака й підвісної петлі, як свого часу переправлялися перші дослідники через місячну тріщину.
Євген запропонував було Елен переправитися з ним разом, як вона це робила з Петром, але вона сухо відмовилася.
Група підіймалася все вище й вище. Семеро людей допомагали одне одному, страхували одне одного, намагалися зробити сходження безпечнішим.
Виднокрай став ширший, а опуклість місячної кулі різкіша. Але видимість удалині залишалася цілком такою самою, як зблизька. Жодного серпанку! Щоправда, розрізнити деталі вдалині було важче, але не тому, що вони були дрібніші, а тому, що обриси гір мовби нашаровувалися один на одного.
Євген вів групу точно. Зробили ще один привал, відтак кидок і… люди побачили «той бік Місяця».
Він не мав бути особливим, чимось корінним відрізнятися від видимої з Землі частини, але… Було на «тому боці Місяця» щось, що змусило всіх завмерти.
— Ось він, вулкан Петра Громова! — першим промовив академік, піднімаючись на останній камінь перевалу.
— Пречудовий вулкан! — сказав Жак Лавеню.
— Він більший від Везувію й Етни, — відзначила Елен.
Так, це було цілком нове: вулкан на Місяці! Посередині величезного цирку над гострим конічним піком клубочилася хмара диму, вірніше, вона стовпом злітала вгору і там розпливалася туманною кулею.
Чорна тінь тягнулася від вулканічного піку через усю арену цирку й досягала протилежної частини кільцевого хребта, розмальованого вертикальними світлими смугами.
Академік дивився на діючий вулкан у бінокль і жалкував, що окуляр не можна притиснути до самих очей. Заважав ковпак шолома.
Так і не прилаштуваши бінокль як слід, він махнув рукою і передав його Джонові Сміту, що стояв поряд.
— Чудовий комин, сер. І димить, — сказав той і передав бінокль Джоліанові Сайксу.
Євген узяв бінокль останнім. Елен скоса спостерігала за ним. Спочатку він дивився на центральний пік, над яким стояв димний стовп, а відтак почав чомусь розглядати засипане вулканічним попелом дно кратера. Бінокль затремтів у його руках.
— Що ви бачите? — тихо запитала Елен.
— Подивіться ви, — сказав Євген.
Елен узяла в нього бінокль і піднесла до очей.