— Я не порушив, а змінив його. Відтепер я присвячу себе польотам і тільки польотам у Космос. Автомати лише служитимуть експедиціям.
— Упевнена, ви будете цінним дослідником, Еджине. На жаль, ми з вами назавжди міняємося місцями.
— Назавжди?
— Так. Я ніколи більше не полечу в Космос. Я не маю на це права. Я багато чому навчилася. Навчилася розуміти, яку малу користь тут приношу. А я хочу приносити велику. У мене є перо, Еджине, і я ним не поступлюся, як ви своїм принципом. Мій обов’язок — оспівати все побачене. Я напишу книгу «Місячний шлях» про першу експедицію на Місяць. Це буде перш за все книга про командора, Еджине. Про місячного Георгія Сєдова, про Петра Громова… — Елен помовчала. — Це буде книга про суворий, але прекрасний Місяць, ось про ці пейзажі, яких навіть не збагнути, не уявити, знаходячись на Землі. Ви помітили, що Місяць — край геометричних форм, а не хаос, як гадали? Правильні кола, прямовисні зрізи, прямолінійні тріщини. Тут ніщо не пом’якшене, не згладжене. Місяць прекрасний, Еджине! Я провела тут найщасливіші дні мого життя і все своє життя присвячу розповіді про ці дні.
— Напишете книгу?
— Авжеж, книгу про нього, про Тома й Івася… Навіть про себе. І, знаєте, навіть про вас, про віртуозного водія танкетки.
— Дуже вдячний.
— Будь ласка. А ви?
— Я готуватиму польоти. Це дуже морочлива й непомітна справа. Роки готувати, координувати зусилля сотень тисяч людей, щоб потім, якщо мені довірять ракету, як довіряють льотчикові-випробувачеві літак, спрямувати чудове творіння розуму й рук людей до інших планет. Адже я майстерний водій, як ви сказали…
— Цілі у нас спільні, Еджине, а шляхи різні. Колись я візьму у вас інтерв’ю під час вашого тренування.
— Буду радий.
— Але я ніколи, чуєте, ніколи не говоритиму з вами по телефону, ніколи…
Євген промовчав.
— І я ніколи не підійду до телевізора, якщо ви опинитеся в студії.
— Я постараюся не потрапляти на екран.
Євгенові кортіло запитати, чи буде в книзі щось про Селену, але він не запитав.
Академік виявився невгамовним. Йому вже не сиділося:
— Друзі, єдине, від чого тут можна втомитися, то це від відпочинку!
Євген рішуче піднявся й перекинув через плече мотузок.
— О’кей! — сказала Елен і труснула стриженою головою.
Євгенові вдалося знайти зручний перевал, але, щоб скористатися ним, треба було перебратися через чорну прірву.
— Вона немов наповнена сажею, — відзначив Джон Сміт. — Потрібен щонайменше міст імені Вашингтона.