— Він кликав завжди вперед.
— У тебе є мама?
— Дуже хороша, тиха така… І є ще в мене дівчина. Красуня! Цілий рік я милувався нею… По телевізору.
Елен похитала головою:
— Зображення? Це міраж почуттів…
— Ні! Потім ми зустрілися.
— Тоді добре. А у нього все було справжнє, все! Він ішов наче до Північного полюса.
— Він ішов не сам, Оленко.
— Жінка ніколи не буває справедливою, Івасю…
Анікін мовчав.
Елен різко обернулася до нього:
— Чому я не пішла з ним? Я хочу бачити його! Вони не згоріли, якщо їх залило лавою?
— Згоріти вони не можуть. Тут немає кисню.
— Лава могла залити їх, застигнути каменем…
— Могла.
Влиті в місячний камінь, влиті навіки.
Анікін немов бачив перед собою важку базальтову скелю, подібну до гранітного постаменту. І по груди в неї увійшли два перші місяцепроходці, що навіч бачили, як ростуть камені, піднімаються гори, два перші дослідники, що стали місячною кручею…
— Що шукає жінка все життя? Що, Івасю? Жінка шукає чоловіка. Все життя шукає, якщо відразу не знайде. Це дуже важко знайти, Івасю. А виявляється-бо, треба шукати в житті щось інше. Про це знав командор. Він говорив про казкове місячне місто, про куполи, що вінчатимуть скелі, про храм науки в місячній пустелі.
Анікін стрепенувся:
— Місто куполів? Дуже зручно використати ген ту купу скель.
— Він так і казав.
— Колись до них добиратимуться в просторому вагоні підвісної дороги. І на цій рівнині поставлять щогли, залізні, ажурні, на бетонних плитах, але тільки дуже, дуже далеко одну від одної: адже канати тут не порвуться. У підвісних вагонах буде зручно. Нерівності, тріщини — все дарма!