Годинник показував 10 годину 23 хвилини.
Євген знав, знав, як ніхто інший, що траса «Розуму», швидкість його, рух у кожній точці розраховані з граничною точністю. Ніколи ще не піднімався з Землі такий гігант. Виліт його не міг затриматися ні на секунду.
Несамовито ревли за вікном реактивні двигуни.
Дівчина-лікар начиняла Євгена краплями й кавою.
— Я знаю, що ви пережили, але від вас знадобиться ще чимало.
Годинник показував 10 годину 36 хвилин.
— Ми летимо швидше від часу, — переконувала дівчина-лікар Євгена, немов він не знав цього, — швидше, ніж обертається земна куля…
Амфібія сідала просто на гірське озеро, грудьми чайки розбиваючи відблиски місячної доріжки.
Місяць стояв над самими зубцями гір, і, немов цілячись у нього, піднялося над контуром гір вістря гігантської башти — ракети…
Годинник показував знову 9 годину 49 хвилин.
Анікін, накульгуючи, кілька разів пройшовся по оточеній попелом скелі, відтак опустився поряд з Елен.
— Вони вже не чекають нас? — запитала Елен, не повернувши голови.
— Вже ні, — глухо відгукнувся Анікін. — Ми б почули їх у шоломофони.
— Ти не подумаєш, що це тепер для мене означає…
Анікін допитливо подивився на Елен.
— Якби я залишилася жити… — додала Елен.
Вона не відривала погляду від тіньового боку гір, навпроти якого вони сиділи. Тінь була чорною, мов небо, відділяючись від нього розжареною крайкою скель.
— Негатив життя, — задумливо сказала Елен.
Окреслені світною лінією гори спускалися до розжареного, здавалося, дна ущелини. Чорні й гострі, кинджальні тіні з обох боків врізалися в цю світлу смугу, поточивши її нерівними зубцями й щербинами.
— Якби залишилася жити, — повторила Елен.
— Він не пробачив би тобі такого тону, Оленко.
— Він умів шанувати правду. У нас кисню не вистачить, Івасю, навіть якщо за нами вже летять із Землі.