Євген круто повернув убік.
— Куди ви? Вперед! Тільки вперед! — кричала Елен.
Але Євген не слухав її.
Елен стояла. Попіл доходив їй до кісточок.
Анікін похмуро дивився вперед.
Попіл засмоктував машину. Лише верхня частина півсфери ще залишалася над поверхнею.
— Стрибайте! Стрибайте! — чомусь кричав Євген.
Анікін схопив Елен за руку, шарпнув.
Елен не розуміла, що треба робити.
Ах ось що! Над попелом височіє скеля. Але вона надто далеко… А танкетка перестала рухатися. Вона потопає, потопає!
— Стрибай, Оленко! Стрибай! — умовляв Анікін.
Це був незбагненний стрибок. Вони стрибнули разом, тримаючись одне за одного, пролетіли крізь сіру хмару…
Скеля плавно наблизилася знизу темною плямою, і вони впали на неї. Елен забилася.
Півсфери майже не було видно. Ледь виступаючий над попелом її верх нагадав Елен краєчок земного диска, ледве видимий над обрієм. А потім…
Потім півсфера з Євгеном зникла. Попіл над нею зімкнувся.
— Мій Міраже! — крикнула Елен. — Він потонув!
— Сядь, Оленочко, — м’яко сказав Анікін.
Елен ридала.
Євген Громов, почорнілий, немов попіл справді осідав на його обличчі, вискочив з макету танкетки. Він нікого не бачив у лабораторії, хоча вона була повна стривожених людей.
Наталя плакала, впустивши голову на стіл.
Євген безглуздо твердив:
— Я потонув… потонув…