Танкетка почала задкувати.
— Я ненавиджу вас! — застукала Елен кулаками по півсфері. — Адже вони гинуть!
Танкетка спробувала об’їхати море попелу зліва, але й там незабаром втратила керування. Обрис гострих гір, за якими майже цілком сховався земний диск, залишив лише вузьку смугу, і лише по ній могла ще рухатися танкетка.
І тоді Євген зважився. Не звертаючи уваги ні на що, він спрямував танкетку просто в попіл.
Танкетка влетіла в море попелу з великою швидкістю і… попливла по ньому. Гусениці скажено крутилися, здіймаючи чорну хмару, яка спухала сірою кулею, розпливаючись туманом.
Але танкетка все ж рухалася вперед до світлої смуги вулканічних викидів, що виднілася крізь туман, піднімаючись із попелу.
Аби лише дістатися до неї!
— Міраже! Ні, я не помилилася в вас! Але тільки швидше! Швидше!
Раптом у шоломофонах знову прозвучав голос Годвіна:
— Я несу, командора. Скафандр пропалило. І я бачу вас, бачу. Ви не так далеко…
Том Годвін ніс Громова, відчуваючи, що плече його дубіє. Він увімкнув аварійний пристрій, що від’єднував його шолом від скафандра.
«Звісно, — думав він, — праву руку командора доведеться ампутувати, ногу також. Пропалило й у мене скафандр… Аби лише добігти до насипу, залізти на нього».
І Том Годвін біг.
Рука його метлялася батогом, перекинуте через ліве плече тіло командора було мульким. Том Годвін не подумав, що воно захищає його від смертельних вогненних крапель, він не знав, що краплі ще в декількох місцях пропалили скафандр Громова і космічний холод увірвався під захисний одяг, а повітря вийшло… Тіло стало негнучким.
І раптом у Годвіна задерев’яніла нога. Годвінові здалося, що у нього більше немає її. Він не міг зробити ані кроку. Зусиллям волі він змусив себе обережно опуститися на каміняччя й покласти поряд із собою тіло командора.
Кола пливли перед очима Годвіна. Серце, замість того щоб скажено калатати, билося все повільніше, спочатку воно молотом віддавалося у скронях, відтак почало завмирати, немов замерзаючи…
Майже байдуже подивився він на свій пошкоджений у декількох місцях скафандр. Затим зазирнув у обличчя командора.
«Яка була людина!» — подумки сказав Том Годвін, навіть не подумавши про себе. Його шолом слизнув по гладкій поверхні шолома командора і скотився на каміння.
Обидва вони лежали тепер поряд, лицем до пруга земної кулі, який вузенькою смужкою ледь виступав над зубчастою гірською грядою.
Внизу в попелястому морі здіймалася чорна хмара.
Танкетка борсалася з останніх сил. Гусениці буксували, вона все глибше занурювалася в попіл.
Елен і Анікін ледве бачили одне одного.